Селеста Инг - Несказане

Це теж казали всі. Але від неї він чомусь очікував іншого.

— Ні, — відповів Джеймс і поправив рамку світлини — тепер вона бачила фото під ідеальним кутом у 45 градусів відносно переднього краю столу. — Ні, не китаянка.

Проте наприкінці осіннього семестру він запросив цю дівчину асистувати на лекції для бакалаврату. А в квітні запропонував бути його асистентом у літній школі.

— Сподіваюся, літні студенти будуть кращими за цих, — сказала Луїза. — Кілька з них стверджували, що залізнична лінія «Кейптаун—Каїр» проходила Європою. У них дивні, як на студентів коледжу, проблеми з географією.

— Ну, це не Гарвард, що тут скажеш, — Джеймс складає докупи обидва стоси робіт і вирівнює, наче колоду карт, орієнтуючись на краї робочого столу. — Інколи мені здається, що все це марнування часу.

— Не можна звинувачувати себе в тому, що студенти навіть не намагаються вчитися. І не всі вони такі погані. Є кілька п’ятірок. — Луїза дивиться на нього, кліпає, погляд раптом стає серйознішим. — Ваше життя — не марнування часу.

Джеймс говорив лише про вступний курс. Він працював зі студентами, які з року в рік ніяк не могли знайти час на вивчення бодай базової хронології. Цій дівчині двадцять три, думає він. Вона нічого не знає про те, марно витрачено життя чи ні. Але таке почути приємно.

— Не рухайся, — каже він. — У тебе щось у волоссі.

Волосся в неї прохолодне й трохи вологе — ще не зовсім висохло після ранкового душу. Луїза не рухається, пильно дивлячись на нього. У її зачісці не пелюстка, як спочатку здалося. Це комашка-сонечко, яку Джеймс знімає, і вона прудко біжить пальцем, дрібно перебираючи жовтими ніжками, схожими на ниточки, поки не звисає з нігтя вниз головою.

— Ці кляті створіння о цій порі року буквально скрізь, — промовляє хтось від дверей.

Джеймс переводить погляд і бачить Стенлі Г’юїтта, який спирається на одвірок. Йому не подобається Стен: у того ноги з червоними прожилками, за формою подібні на жіночі. Стен розмовляє з ним голосно й повільно, ніби Джеймс недочуває, та полюбляє тупі анекдоти на зразок « Джордж Вашингтон, Баффало Білл і Спіро Агню заходять до бару...».

— Ти чогось хотів, Стене? — запитує Джеймс і раптом усвідомлює, що його рука з витягнутими вказівним та великим пальцями (так, ніби вдає пістолет) лежить на плечі Луїзи, й рвучко забирає її.

— Просто хотів запитати про останню записку від декана, — Стен тримає в руці копію якогось документа. — Не хотів вам заважати.

— Мені все одно вже час, — квапиться Луїза. — Вдалого дня, професоре Лі. Побачимося завтра. Вам теж вдалого дня, професоре Г’юїтте.

Джеймсові видно, як вона червоніє, минаючи Стенлі, перш ніж вийти в коридор, і його обличчя починає пашіти. Коли вона виходить, Стенлі сідає на край Джеймсового столу.

— Вродлива дівчина, — каже він. — Вона буде твоїм асистентом і цього літа, чи не так?

— Буде. — Джеймс розкриває долоню — комашка бігає лабіринтом ліній на його пальці, проходить усі закрути й петлі. Йому хочеться вдарити Стенлі просто в цю усмішку, відчути, як його передні зуби легко прогинаються під кулаком. Натомість він змахує сонечко з долоні. Панцир лускає між пальцями, ніби попкорн, і комаха розсипається на зеленаво-жовтий пил. Стенлі й далі водить пальцями по корінцях Джеймсових книг.

Трохи згодом Джеймс палко жадатиме повернення до цієї миті спокою і незнання, до останньої секунди, у яку косий погляд Стена був для нього найбільшою проблемою. Але зараз, коли дзвонить телефон, він ще надто щасливий, бо їх розмову перервали, тому спочатку не відчуває тривоги в голосі Мерилін.

— Джеймсе? — говорить вона. — Можеш приїхати додому?

Полісмени повідомляють, що багато підлітків ідуть з дому без попередження. Вони кажуть: дівчатка часто ображені на своїх батьків, які про це навіть не здогадуються. Нат спостерігає за тим, як вони кружляють кімнатою сестри. Сподівався побачити тальк і віничок з пір’я, службових собак, збільшувальне скло.

Натомість полісмен просто дивиться : на розвішані над її столом постери, на взуття на підлозі, на шкільний наплічник, відкритий наполовину. Тоді молодший офіцер кладе долоню на круглу рожеву накривку Лідіїних парфумів, ніби гладить по голові дитину.

— У більшості випадків причини втечі втрачають значення приблизно за двадцять чотири години, — каже старший. — Дівчатка самі повертаються додому.

— Що це означає? — запитує Нат. — У більшості? Що це означає?