Энн Тайлер - Блакитне мереживо долі

У душі Еббі посвітлішало, як на цій галявині після того, як зрубали дерево. Дівчина легкою ходою зайшла у будинок, майже беззвучно підійшла до місіс Вітшенк.

— Ну що там, люба? — запитала Лінні, витираючи стіл; остання пательня і каструля вже були вимиті і стояли на місцях.

— Вони вже закінчили, але Мітч досі не прийшов, — повідомила Еббі. — Дейн на перекурі, Ерл, Ворд і Лендіс прибирають подвір’я, а Ред рахує кільця на дереві.

— Кільця на дереві? — перепитала Лінні. А потім подумала, що Еббі, мабуть, не тямить в ботаніці, і додала: «Він хоче дізнатися вік дерева».

— Після всієї метушні він просто стоїть і рахує, скільки років дереву, — повторила Еббі. Несподівано для самої себе вона відчула, що зараз розплачеться від розчулення. — Він дуже хороша людина, місіс Вітшенк.

Лінні здивовано подивилася на неї, а потім усміхнулася — безтурботно, задоволено і радісно.

— Звісно, люба, — відповіла вона.

Еббі встала, вийшла з будинку на ґанок і сіла у гойдалку. Це був гарний вечір, вітряний і жовто-зелений, із надзвичайним синім небом. Через хвилину вона підійде до Реда і погодиться поїхати з ним на весілля. Але поки вона тримала це рішення біля серця, як маленьку таємницю.

Вона легенько відштовхнулася ногою і закачалась у гойдалці. Із жалем подивилася на Дейна. Він викинув сигарету, підійшов до дерева, узяв сокиру, почав рубати залишки гілок. Що за світ, що за світ. Як там далі? «Хто б міг подумати, що така мила дівчинка зруйнує мої прекрасні чари?».

Еббі зупинилася, швидко встала і пішла до Реда, з кожним кроком сповнюючись щасливою впевненістю.

У кожній кімнаті на першому поверсі, окрім кухні, були розсувні двері, а над ними — різьблені решітки для вентиляції влітку. Вікна були встановлені так міцно, що навіть під час найсильніших вітрів шибки не торохтіли. Зала на другому поверсі була огороджена округлими перилами, сходи вишуканим поворотом виводили вниз, до головного входу. Підлога дерев’яна, зі старого каштану. Фурнітура у будинку мідна: ручки на дверях і шафах і навіть гачки для льняних штор. У всіх кімнатах вгорі і внизу на стелі встановлені дерев’яні вентилятори, а на ґанку — цілих три. Вентилятор у залі мав майже два метри у діаметрі.

Місіс Брілл хотіла повісити у залі велику кришталеву люстру — такий собі перевернутий весільний торт. Дурна жінка. Джуніор відмовив її, вказуючи на непрактичність такої покупки: через найменшу павутинку їй доведеться викликати робітника з п’ятиметровою драбиною. Джуніор промовчав про те, що для іншого клієнта розробив механізм, завдяки якому люстру можна було підіймати і опускати, коли захочеш. Його насправді не влаштувало інше — така люстра була не «у дусі» будинку. Будинок був дуже простий. Але при цьому бездоганно збудований — це Джуніор знав точно. Він передбачив кожну деталь, власноруч робив усе, що міг, а для складніших робіт запрошував найкращих спеціалістів.

Так, дрібні чорно-білі кахлі у ванній кімнаті клали брати-італійці, які навіть не говорили англійською. Сходами разом із балясинами і перилами та розсувними дверима, які відкривалися майже безшумно, займався Джуніор.

У житті він був квапливим і нерозважливим. Він проїжджав знаки «Стоп», не торкаючись педалі гальма навіть пальцем, умить поглинав їжу і жадібно пив напої, а ще — просив дитину, яка заїкається, говорити швидше. Але коли йшлося про будівництво і проектування будинку, він ставав найспокійнішою людиною у світі.

Місіс Брілл ще хотіла оксамитові шпалери у вітальні, килими у спальні та червоно-синій вітраж над вхідними дверима. Нічого з цього не отримала. Ха! Джуніор переміг! Він наводив свої аргументи. Найчастіше він (як із люстрою) вказував на непрактичність, але якщо треба було, то і натякав, що це несмак.

— Навіть не знаю, — казав Джуніор, — але Ремінгтони такого не робили, і Ворінги також.

— Що ж, — відповідала місіс Брілл, яка дуже поважала ці дві родини, — напевно, ти знаєш краще.

І Джуніор продовжував робити все так, як він того хотів. Усе ж таки це був дім його мрії (як у інших чоловіків — жінка мрії), і всупереч усьому, він вірив, що колись житиме у ньому. І навіть коли Брілли в’їхали у будинок і розставили свої позбавлені смаку речі, Джуніор не втрачав надії. А потім, коли місіс Брілл почала говорити, що почуває себе у цьому будинку ізольовано, занадто далеко від центру, коли влаштувала істерику, знайшовши на веранді інструменти, Джуніор відчув, що час настав. Нарешті будинок буде його.