Энн Тайлер - Блакитне мереживо долі

— Матиму це на увазі, — відповіла Еббі і легенько потиснула руку, ніби дякуючи, а насправді даючи зрозуміти, що вона вже викинула з голови балачки його батька, і сподівається, що він зробив так само.

Дейн, який чекав Реда у дверях, підморгнув дівчині. Він любив жартувати над закоханістю Реда, називаючи його «твій шанувальник». Зазвичай її це смішило, але не сьогодні, вона продовжила прибирати зі столу, тому хлопці вийшли.

Срібні прибори Еббі поклала біля рукомийника, де місіс Вітшенк мила склянки, і знову повернулася до їдальні. Там містер Вітшенк пальцями тягнув із тарілки персиковий коблер. Він завмер, побачивши її, але потім підняв підборіддя, закинув пиріг у рот і демонстративно витер руки серветкою.

— Для вас це, мабуть, тяжко, містере Вітшенк? — сказала Еббі.

— Ти про що? — його пальці на серветці заклякли.

— Ви раді, що ваша донька виходить заміж за багатого хлопця, але вам не подобається його розбещеність. Хочете, щоб ваш син потрапив у вищі кола, але вас злить, коли він чемно з ними поводиться. Ні так вам не подобається, ні інакше.

— Дівчино, ви не маєте права говорити зі мною у такому тоні.

Еббі здалося, що серце зараз вискочить із грудей, але вона вирішила, що стоятиме на своєму.

— То я права? — сказала вона.

— Я пишаюся своїми дітьми, — сказав містер Вітшенк холодним тоном. — Більше, ніж твій батько тобою, особливо коли ти так неввічливо поводишся.

— Мій батько дуже пишається мною, — відповіла Еббі.

— Мабуть, це не дивно, зважаючи на те, звідки ти родом.

Еббі відкрила рот, щоб відповісти, але передумала. Вона узяла тарілку з персиковим коблером і пішла на кухню, високо піднявши голову.

Місіс Вітшенк уже перемила весь посуд і почала його витирати, але Еббі забрала у неї рушник.

— Дякую, люба, — сказала Лінні, мабуть, не помітивши, як у Еббі тремтять руки.

Дівчина відчувала себе переможницею, але і переможеною водночас.

Як він, зі своїм сумнівним і ганебним минулим, сміє казати про її походження? Сім’ю Еббі всі поважали, і їм було чим похвалитися. Її прапрапрадід, наприклад, якось урятував короля. Звісно, йдеться не про життя, але він допоміг витягти колесо карети із ями на дорозі. Король особисто йому кивнув, як розповідали. А двоюрідна бабуся із заходу навчалася у коледжі разом із Вілою Кесер, [8] Віла Кесер — американська письменниця, яка здобула популярність завдяки романам про життя американського Фронтиру на Великих рівнинах. хоча тоді було й невідомо, ким вона стане. У роду Далтонів нічого низького і другосортного не було. І хоча їхній будинок не такий великий, але вони принаймні ладнають із сусідами.

Місіс Вітшенк щось говорила про посудомийні машини. Вона не розуміла, навіщо вони потрібні.

— Деякі мої найбільш приємні розмови були саме під час миття посуду. Але Джуніор вважає, що нам її потрібно купити.

— Що він у цьому розуміє? — різко спитала Еббі.

— Він просто хоче полегшити мені життя, — відповіла Лінні.

Еббі люто витирала тарілку.

— Люди не завжди розуміють Джуніора, — сказала Лінні. — Але він кращий, ніж тобі здається, Еббі.

— Ага, — відповіла дівчина.

Місіс Вітшенк посміхнулася.

— Люба, ти не могла б подивитися, чи не залишився на ґанку якийсь посуд?

Еббі з радістю вийшла, у неї на язику крутилися слова, які вона так боялася сказати місіс Вітшенк.

На ґанку нікого не було, Еббі забрала миску Меррік із залишками пластівців, і подивилася на галявину, на мить обидві пилки замовкли.

Усе навколо здавалося напрочуд яскравим; мабуть, зрубане дерево затуляло світло більше, ніж вона спочатку подумала. Зараз воно лежало верхівкою у напрямку дороги, Лендіс розмотував мотузку, якою обв’язали крону. Дейн пішов на перекур, Ерл і Ворд завантажували рештки дерева на візок, а Ред стояв біля зрубаного пенька, схиливши голову.

Спершу Еббі подумала, що переживає через розмову за ланчем, тому швидко відвернулася, щоб він не помітив її погляду. Але відвертаючись, вона побачила, що він просто лічив кола на зрубі.

Після всього, що пережив Ред сьогодні: велике фізичне навантаження, гучний шум пилки, страшенна спека, сварка із сусідом і неприємний епізод з батьком перед друзями, він просто стояв і рахував кола на зрубі, щоб дізнатися, скільки дереву років.

Чим він так її розчулив у цю мить? Своєю зосередженістю? Тим, що не сприйняв близько до серця образу? Він наче казав: «Та, облиш, у кожній родині свої суперечки, краще дізнаймося, скільки років цьому дереву?».