Энн Тайлер - Блакитне мереживо долі

— Він буде на весіллі? ― запитала Піксі.

— Хто — він?

— Дейн.

— Не знаю. Дейн буде на весіллі? — гукнула Меррік до Еббі.

— Його не запрошували, — відповіла Еббі.

— Справді? Що ж, можеш його привести.

— Ви зустрічаєтеся? — запитала Піксі Еббі.

Еббі знизала плечима, маючи на увазі, що вони справді зустрічаються, але у них вільні стосунки. Піксі театрально зітхнула.

— У мене питання на шістдесят чотири долари, — сказала Меррік, — мої бігуді.

— Що з ними? — спитала Медді.

— Бачиш, які великі кучері? Я одягаю на ніч бігуді з чотирнадцяти років, інакше моє волосся пряме, наче палка. Але що мені робити у шлюбну ніч?

— Теж мені проблема, — відповіла Медді. — Йдеш спати без них, дурепо, потім рано-вранці прокидаєшся, тихенько йдеш до ванної, надягаєш свої бігуді і стаєш під гарячий душ. Волосся не намочуєш, головне — це гаряча пара. Потім береш фен і висушуєш волосся.

— А як я візьму фен у весільну подорож? Для нього потрібна окрема валіза.

— Тоді купи собі маленький, який можна тримати в руці.

— Теж мені вигадала. І потім померти від ураження струмом, як та жінка у газеті? І ви просто не уявляєте, яке вперте моє волосся, дві хвилини пари не допоможуть.

— Тоді тобі треба зробити таку зачіску, як у неї — сказала Піксі.

— Як у кого?

— У неї, — відповіла Піксі, показуючи на Еббі.

Меррік вирішила ніяк не коментувати репліку Піксі.

— Якби я могла втекти від Трея на декілька годин, — продовжувала Меррік, — якби був якийсь салон краси, який відчинявся б о п’ятій годині ранку.

Раптом знову увімкнули електричну пилку, і решта слів Меррік потонули у шумі. Лендіс підійшов до кизилу і нахилився по мотузку. Дейн почав підніматися на пагорб по сокиру, яку там залишив.

Перед ланчем чоловіки сполоснули голови під краном за будинком, тому до будинку вони увійшли мокрі, витираючи обличчя руками. Ерл, сідаючи за стіл, обтрусився, як собака.

Містер Вітшенк сів у голові стола, напроти нього — місіс Вітшенк. Еббі сиділа між Дейном і Лендісом. І хоча вони сиділи поряд, між ними була велика відстань. Дейн дотягнувся до неї ногою, при цьому не зводячи очей із тарілки. Обоє вдавали, ніби вони взагалі не знають одне одного.

Містер Вітшенк говоривв про Біллі Голідей. Вона померла кілька днів тому, і містер Вітшенк не міг зрозуміти, чому всі так розтривожилися.

— Мені, наприклад, завжди здавалося, що вона не потрапляє у ноти, — казав він. — Й інколи вона змінює тональність.

Джуніор подивився на усіх за столом, чекаючи від них коментарів. Еббі відчула себе ученицею, яка уважно слухає свого вчителя, чого, очевидно, і добивався містер Вітшенк. Еббі перемкнула увагу й уявила, що вони тут перебирають кукурудзу, як у старі часи після збирання урожаю, і розвеселилася. Коли у неї буде свій дім, вона хотіла, щоб він був таким же привітним, як у Вітшенків, щоб із таць сипалася їжа, а молоді люди балакали на подвір’ї. Дім її батьків здавався таким близьким, а дім Вітшенків таким відкритим, звичайно не через містера Вітшенка. Та хіба не завжди так? Жінка задає тон.

— Мені, наприклад, подобається Джон Філіп Соуса, — продовжував містер Вітшенк. — Ви, мабуть, знаєте, хто це? Редкліфе, ти розумієш, про кого я?

— Про короля маршів, — відповів Ред із набитим ротом, він саме їв смажену курку.

— Про короля маршів, так, — відповів містер Вітшенк. — Вам відомий The Cities Service Band of America?

Ніхто не відповів, усі лише нижче нахилилися над тарілками.

— Передача на радіо, — відповів Джуніор, — музика ― марші. «Зірки та смужки назавжди» і «Вашингтон пост», мої улюблені. Я був просто обурений, коли передачі скасували.

Еббі сиділа та дивилася на цього чоловіка, вона намагалася відшукати ту дику натуру, про яку розповідала Лінні.

Вона була згодна, що він міг бути красенем, із чіткими рисами обличчя, стрункий навіть у свої п’ятдесят чи шістдесят. Але його одяг був таким правильним, наче карикатура на правильність (він вже виправив перекручену лямку), куточки його губ завжди були опущені вниз, що надавало йому розчарованого вигляду.

На руках виднілися фіолетові жили, а все підборіддя було у чорних цятках щетини. Еббі подумала про те, як сильно їй не хочеться старіти! Вона сильніше притисла свою ногу до Дейна і передала Лендісу печиво.

— Мій батько вважає, що Біллі Голідей найкраща, — сказав Дейн. Він зробив ковток чаю з льодом і знову манірно відкинувся на стілець. — Він каже, що це візитівка Балтимора.

— Що ж, тут нам із твоїм батьком слід погодитися, що згоди у нас немає, — сказав містер Вітшенк. — До речі, хто твій батько?