Энн Тайлер - Блакитне мереживо долі

Наводячи тут порядок перед тим, як перевезти родину, Джуніор любив приїжджати раніше, щоб просто походити будинком. Він насолоджувався порожніми кімнатами, підлогою, яка не скрипіла, коли на неї ступаєш, йому подобалися навіть ручки кранів у ванній кімнаті. Місіс Брілл хотіла такі ручки, як бачила у Парижі, — кришталеві, розміром із м’ячик для настільного тенісу. Але Джуніор вважав, що єдино правильним рішенням є пухкі білі фарфорові хрестики — їх найпростіше повертати, коли руки у милі — і містер Брілл із ним повністю погодився.

Джуніорові подобалося дивитися на сходи і уявляти, як ними спускається його дочка, елегантна дівчина у білій атласній весільній сукні. Він уявляв великий стіл, за яким сидітимуть його онуки, переважно хлопці, щоб рід Вітшенків продовжувався. Вони повернуться до нього обличчями, як соняшник до сонця, і уважно слухатимуть, а він розповідатиме щось повчальне. Можливо, для таких вечорів він навіть придумуватиме різні теми — музика, мистецтво, політика.

У центрі стола стояли б шинка або запечений гусак, поки голова сім’ї їх не розріже, воду подали б у келихах, а виделки для салату заздалегідь охолодили (він бачив, як служниця у домі Гілфордів так робила).

До цього його життя складалось аби як: погане виховання, таємне залицяння, кульгавий шлюб, нікчемний орендований будинок у бідному районі. Але тепер, тепер усе зміниться. Почнеться його реальне життя.

Але потім у його справи втрутилася Лінні Мей і зіпсувала гойдалку.

* * *

У Бріллів на ґанку стояла страшна біла залізна штукенція з гострими краями, що дряпали спину, — іржава та ще й скрипуча. Місіс Брілл гойдалася на ній ще маленькою дівчинкою. І судячи з того, як вона про це розповідала, було зрозуміло, що ту дівчинку вона дуже любила і спогади про щасливе дитинство були для неї дуже важливими. Тому із залізним монстром довелося змиритися.

Брілли переїхали звідси у квартиру, тож гойдалку залишили на ґанку. Місіс Брілл своїм тоненьким і сумним голоском просила наглядати за нею, і Джуніор їй у відповідь обіцяв: «Звичайно, мем!».

Проте щойно вони поїхали, він відразу ж її зняв. Він хотів просте дерев’яне сидіння медового кольору, зі спинкою і підлокітниками. Сама гойдалка мала висіти на спеціальних мотузках, білих і м’яких, приємних на дотик і безшумних — хіба що з таким звуком, як на яхті, коли опускають вітрила. Він бачив таку гойдалку в рідному місті у містера Мюльдунса. Цей чоловік був керівником на шахті, і біля його будинку був величезний ґанок із лакованою підлогою, сходами і гойдалкою.

Однак Джуніор не міг знайти таку вже готову гойдалку, тому він її замовив. Коштувала вона чимало, але дружині про це він не сказав. Лінні дуже хвилювалася через гроші: вони взяли будинок у кредит, і грошей було обмаль. Але Джуніор сказав:

— Це не має значення. Я нізащо у світі не житиму у будинку, де на ґанку стоїть жахлива біла гойдалка.

Гойдалка приїхала без лакового покриття, оскільки Джуніор хотів сам контролювати нанесення відповідного відтінку. Його найкращий працівник Юджин мав завершити роботу. Інший робітник прикріпив мотузку до важких мідних кріплень, він розбирався у таких речах, а тому навіть присвиснув, побачивши мідь. Але що ж — у Джуніора були свої запаси, а те, що йде війна — то не його провина. Гойдалку нарешті повісили, дерево виблискувало на сонці, а білі мотузки не видавали при гойданні жодних звуків — Джуніор був щасливий. Уперше його мрія втілилася у життя саме так, як він хотів.

Лінні майже не приходила до будинку, її не захоплював переїзд так, як Джуніора. Він цього зрозуміти не міг. Більшість жінок стрибали б до стелі від радощів! А їй усе було не так: занадто дорого, гордовито і далеко від подруг. Ну нічого, вона переїде і сама все зрозуміє, а поки навіщо витрачати зусилля і в чомусь переконувати? Але коли повісили гойдалку, Джуніор захотів, щоб вона її побачила. Наступної неділі він запропонував заїхати разом із дітьми до будинку після церкви, він не сказав про гойдалку, хотів зробити сюрприз. Натомість повідомив, що до переїзду залишилося кілька тижнів, тому Лінні може привезти деякі речі.

— Ну що ж, добре, — погодилася Лінні.

Але після церкви вона почала шукати якісь причини, аби не їхати. Спочатку сказала, що їм треба поїсти, потім — що хоче переодягнутися.

— Їдь у тому, що на тобі, — сказав він.

Однак подумав, що після переїзду треба буде поговорити з дружиною щодо її вбрання. Той одяг, який вона звикла носити, навряд чи пасуватиме до будинку. Вона все шила сама — і собі, і дітям — постійно щось мішкувате і безформне.