Энн Тайлер - Блакитне мереживо долі

Джуніорові подобалося працювати самому. Більшість його людей (сама молодь) вважали його грубим і суворим. Він не заперечував. Робітники обговорювали жінок і хизувалися, хто більше випив на вихідних, але коли з’являвся Джуніор, усі відразу замовкали. Потайки всередині він посміхався: та що ви про мене знаєте! Але хай і не знають. Він досі сам виконував фізичну працю, хоча цим не пишався. Він працював руками, але подалі від усіх. Робітники пліткували, жартували, дражнили один одного, але Джуніор, попри свою балакучість, працював у тиші. У нього в голові завжди грала музика: для однієї роботи — «You Are My Sunshine», для іншої — «Blueberry Hill», роботу він виконував у темпі пісні. Одного тижня він встановлював дуже складні сходи, тому застряг на пісні «White Cliffs of Dover», і вже боявся, що цю роботу він не завершить ніколи. Але сходи вийшли чудові. Немає нічого кращого, ніж гарно виконана робота — коли кожна деталь сама стає на своє місце.

Кілька днів по тому, як Джуніор привіз Ленні до будинку, він приїхав туди знову, приблизно о шістнадцятій годині. Щойно він вийшов із машини, відразу відчув, що щось не так.

Поблизу під’їзної дороги на чохлі від меблів стояла гойдалка.

Блакитна гойдалка.

О Боже, вона була цього жахливого, нудного, невиразного блакитного кольору — «шведський блакитний». Джуніор був шокований. Може, це йому ввижається, може, це страшний спогад із дитинства? Він дивно застогнав, грюкнув дверцями і підійшов до гойдалки. Так, блакитна, щойно фарбована, судячи із запаху. Він швидко озирнувся — йому здалося, що хтось за ним слідкує і тихенько сміється. Та ні, нікого немає.

Джуніор дістав ключі, але побачив, що задні двері відкриті.

— Лінні? — гукнув він.

У відповідь тиша. Він зайшов у кухню і побачив Дода МакДаувела над рукомийником — він змивав із рук фарбу.

— Що ти в біса тут робиш? — крикнув Джуніор.

Дод перелякано обернувся.

— Це ти пофарбував гойдалку?

— Так, Джуніоре.

— Навіщо? Хто тебе просив?

Дод зазвичай був блідим, лисим, зі світлими бровами і віями, але зараз увесь почервонів, навіть повіки стали рожевими, здавалося, він ось-ось заплаче.

— Лінні, — тихо відповів він.

— Лінні!

— А ви не знали про це?

— Де ти з нею зустрічався? — суворо запитав Джуніор.

— Вона зателефонувала мені вчора ввечері і попросила привезти блакитну фарбу шведського відтінку і пофарбувати гойдалку. Я думав, ви у курсі.

— Ти думаєш, я вишукував це дерево вишні, платив хтозна скільки, щоб мені зробили гойдалку на замовлення, а потім Юджин довго лакував її, аби добитися правильного відтінку, щоб потім покликати тебе і зіпсувати все цим блакитним кольором?

— Звідки ж мені знати. Я подумав — жінки, що з них взяти? — і Дод розвів руками.

Джуніор змусив себе зробити глибокий вдих і видих.

— Правильно, — промовив він, — жінки, — і похитав головою. — Що з них узяти? Але послухай, Доде, відтепер ти слухаєш лише мене, ти зрозумів?

— Так Джуніоре, вибачте, — Дод досі ледь не плакав.

— Та нічого. Це можна виправити. Жінки! — знову повторив Джуніор і навіть засміявся. Потім швидко розвернувся і вийшов. Йому потрібен був час, щоб прийти до тями.

* * *

Вона була його прокляттям, каменем на шиї. Того вечора у 1931-му, коли він приїхав за нею на вокзал і побачив її біля входу — у сірому пальто, занадто тонкому для балтиморської зими, і у крисатому капелюсі, яких уже ніхто не носив, він подумав, що Лінні — як цвіль на пиломатеріалах: скільки ти її не зішкрябуй, вона все одно з’являється.

Він вирішив було не їхати за нею на станцію. Вона зателефонувала йому у пансіон, і коли він почув «Джуні?» (окрім неї його так ніхто не називав), сказане тоненьким тягучим голосом, то відразу зрозумів, хто це.

Його серце умить обірвалося і полетіло вниз каменем. Першою реакцією було — кинути слухавку. Але вона загнала його у глухий кут. У неї був номер його хазяйки, і як вона лише його дістала?

— Що? — різко відповів він.

— Це я! Лінні Мей!

— Чого тобі?

— Я тут, у Балтиморі, уявляєш? Стою на вокзалі! Ти можеш по мене приїхати?

— Навіщо?

Мовчання.

— Навіщо ? — перепитала вона, і жвавість у голосі зникла. — Ну будь ласка, Джуні, мені страшно, тут багато темношкірих (там, звідки вона родом, їх не було).

— Вони тебе не скривдять, — сказав він. — Не звертай на них уваги та й усе.

— Що ж мені робити, Джуніоре? Як я тебе знайду? Ти повинен приїхати за мною.

Ні, він не повинен був. Вона не мала права нічого просити. Між ними нічого не було, точніше, було — найгірше, що взагалі траплялося у його житті.