Энн Тайлер - Блакитне мереживо долі

— Один хлопець сказав мені, що ти міг поїхати на північ. Він розповів, що одного разу ти розпитував усіх про теслю на ім’я Трамбл, хоча насправді його звали Трімбл. І тобі сказали, що він поїхав у Балтимор, тому, може, і ти сюди подався у пошуках роботи. Марта відвезла мене до міста Маунтін, і там я купила квиток до Балтимора.

Джуніор згадав мультфільми, у яких Боско чи інший герой робить крок у прірву і на мить зависає у повітрі. Лінні навіть не подумала, що його може не бути у цьому місті. Він міг переїхати — у Чикаґо або взагалі у Францію, у Париж.

Раптом він відчув себе цілковитим невдахою — стільки років пройшло, а він усе ще тут. А Лінні при цьому ще й знала, що інакше з ним не буде.

— До речі, Марта Моффат тепер Шафорд, — розповідала далі Лінні, — вона вийшла заміж за Тома. А от Мері Моффат досі незаміжня, і її це дуже злить. Постійно свариться із сестрою. Хоча вони ніколи не ладнали міжду собою.

— Між собою, — виправив її Джуніор.

— Що?

Він здався.

Вони проїжджали центр міста, де будинки стояли близько один до одного, і яскраво сяяли вуличні ліхтарі. Лінні навіть не дивилася у вікно, а Джуніор сподівався, що місто їй сподобається.

— Зійшовши з потяга у Балтиморі, я відразу пішла до телефону. Спробувала знайти тебе у телефонній книзі, але з таким іменем там нікого не було. Тоді вирішила телефонувати усім з прізвищем Трімбл, і виявилося, що Трімбла звати Дін, а за алфавітом це близько. Він сказав, що ти приходив до нього, а він тобі порадив, де шукати роботу, але хтозна, чи тебе взяли. Він сказав, що не знає, де ти живеш, але, може, ти так і живеш у місіс Бесс Девіс. Ця жінка здає кімнати для робітників, які вперше приїздять на північ.

— Ти можеш працювати з Пінкертоном, — сказав Джуніор, хоча зовсім не зрадів тому, що його так легко було знайти.

— Я хвилювалася, що ти кудись переїхав.

— У нас Депресія взагалі-то, ти не чула?

— Мене не хвилює, що ти живеш у пансіонаті, — сказала Лінні і торкнулася його зап’ястя. Він прибрав руку, і на мить вона замовкла.

Джуніор припаркувався далі від пансіонату, у темряві в кінці кварталу. Йому дуже не хотілося, щоб їх хтось побачив.

— Ти радий, що я тут, Джуніоре? — запитала Лінні.

Він вимкнув двигун і уважно подивився на неї.

— Лінні…

— Джуніоре, ми не повинні квапитися! — вигукнула Лінні. — Я так скучила! Я на жодного хлопця не подивилася відтоді, як ти поїхав.

— Тобі було тринадцять, — сказав Джуніор, маючи на увазі «у тебе з тринадцяти років не було хлопця?».

Але Лінні не зрозуміла і засяяла:

— Так.

Вона взяла його за руки і стисла обома долонями. У неї були теплі руки, незважаючи на погоду, а у нього — холодні.

— Холодні руки, гаряче серце, — сказала вона йому. — І от я тут і вперше у житті зможу провести з тобою цілу ніч, — вона, мабуть, уже зрозуміла, що він усе-таки пустить її у свою кімнату.

— Першу і єдину , — відповів він. — Завтра ти знайдеш собі інше місце. Навіть зараз я ризикую. Якщо місіс Девіс нас побачить, виставить на вулицю обох.

— Мене це не лякає, — відповіла дівчина. — Якщо ми будемо удвох, то це навіть романтично.

Джуніор забрав руку і вийшов з машини.

На сходах під будинком він дав їй знак почекати. Відчинив двері, перевірив, чи немає там місіс Девіс і потім показав очима: заходь. Щоразу, коли сходи під їхніми ногами скрипіли, він завмирав і шкодував про своє рішення. Але їх ніхто не побачив. Коли вони піднялися на третій поверх — поверх для слуг, як завжди вважав Джуніор, зважаючи на те, що там дуже низькі стелі, — він показав їй на напіввідчинені двері до кімнати і прошепотів: «Туалет». Не хотілося, щоб вона бігала з його кімнати туди-сюди всю ніч. Вона кивнула і зайшла, зачинивши за собою двері. Він з її валізою пішов до себе у кімнату. Двері він навмисне залишив ледь відчиненими, щоб Лінні прийшла на світло. Через якийсь час вона тихенько прокралася у кімнату і зачинила за собою двері. У руках вона тримала капелюх, скроні були мокрі. Волосся було коротшим, ніж тоді, коли вони познайомилися. Раніше воно було аж до її спини, а зараз ледь діставало до щелепи. Вона перевела подих й усміхнулася.

— У мене не було ні рушника, ні мила, нічого, — прошепотіла вона. Її шепіт все одно прозвучав занадто голосно, тому Джуніор нахмурено шикнув. Поки її не було, він роздягнувся. У кутку кімнати стояло маленьке квадратне крісло, а перед ним — пуф. Більше меблів у кімнаті, окрім невеликого комода і вузького ліжка, не було. Він влаштувався на кріслі, як міг, і накрився своїм пальтом. Лінні стояла посеред кімнати і дивилася на нього, відкривши рот.