Энн Тайлер - Блакитне мереживо долі

Стім встав, натиснув кілька кнопок і лопаті закрутилися швидше.

— Я можу зрозуміти, навіщо вам два будинки, — звернувся до тітки Денні. — Або навіть більше ніж два. Справді розумію! Б’юсь об заклад: іноді ви прокидаєтеся у своєму будинку і не можете зрозуміти, де ви. Повна дезорієнтація.

— Мабуть, — обережно відповіла Меррік.

— Перед тим як розплющити очі, ви думаєте: «Чому світло йде зліва, коли вікно має бути справа. Що це за будинок?», або йдете вночі до вбиральні і наштовхуєтеся на стіну. «Ой, куди поділася вбиральня?», — думаєте ви.

— Що ж… — сказала Меррік.

Еббі схвильовано глянула на сина. Очевидно, такі ситуації траплялися з ним самим.

— Я обожнюю це відчуття, — сказав він, — коли ти не знаєш свого місця у світі, коли ти не прибитий цвяхами до одного й того ж.

— Мабуть, — відповіла Меррік.

— Може, це причина, чому люди взагалі подорожують? — спитав він. — Мабуть, так воно і є. Ви теж подорожуєте з цієї причини?

— Скоріше, я намагаюся втекти якомога далі від своєї свекрухи, ось тобі справжня причина, — відповіла Меррік. Вона почала перебирати кубики льоду у своїй склянці. — Цій старій карзі виповниться дев’яносто дев’ять років, — сказала вона Реду. — Ти можеш у це повірити? Невмируща королева Еула. Клянуся, я впевнена, що вона живе так довго лише мені на зло. Такий собі подарунок долі. Але гірше, що таким «подаруночком» вона зробила і Трея. Зіпсувала його ще в дитинстві, от що я тобі скажу. Дозволяла йому все, що він хотів, виріс принц парку Роланд.

— От тобі і дежавю, десь я точно вже це чув?! — Ред ляснув себе долонею по лобі.

— Із віком він стає ще більш нестерпним, — продовжувала Меррік. — Ще молодим він був страшним іпохондриком, але зараз! Повірте, той день, коли люди отримали змогу шукати медичні симптоми в інтернеті, став чорним у моєму житті.

Вона могла б продовжувати говорити про це (що завжди й робила), але у цей момент до кімнати зайшов Піт.

— Бабусю, — сказав хлопчик, — можна ми доїмо те смачне морозиво?

— Що? Перед вечерею? — обурилась Еббі.

— Ні, ми вже поїли.

— Тоді звичайно можна. І забери Гейді з собою, бо вона знову почала чхати.

Це була правда, собака знову чхала.

— Будь здорова, — сказала Меррік, — чого ж ти чхаєш, манюня? Захворіла? — звернулася Меррік до собаки, яка продовжувала ластитися до жінки.

—Гейді чхає сьогодні весь день, — повідомила Еббі. — Ніколи не думала, що чхання може так дратувати.

— Мама вважає, що це через бабусині килими, — втрутився Піт.

— То навіщо ж ви її берете з собою у гості? — запитала Меррік.

— Вона не в гостях, вона тут живе.

— Гейді живе тут? у цьому будинку? — жахнулася Меррік.

— Так, — відповів Стім, — вона живе тут разом із нами.

— Ти тут живеш?

— Так. До речі, у Сема така ж біда, у нього також почалась алергія. Цілу ніч важко дихав.

Меррік подивилася на Еббі.

— Піте, відведи собаку на кухню, — сказала Еббі. — Так, вони переїхали до нас, щоб допомагати на старості, хіба це погано?

— Допомагати з чим?

— Ну, знаєш… ми не молодшаємо!

— Та я теж старію, однак не перетворюю свій будинок у гуртожиток!

— Кожному своє, — відказала Еббі.

— Так, почекайте! Ви від мене щось приховуєте? — вигукнула Меррік. — У когось із вас виявили якусь невиліковну хворобу?

— Ні, але після серцевого нападу Реда…

— У Реда був серцевий напад?

— Ти про це знаєш! Ти ж йому кошик із фруктами надіслала у лікарню!

— Справді, було щось таке, — відповіла жінка.

— Та і я вже не така жвава, — відповіла Еббі.

— Це просто смішно! — сказала Меррік. — Двоє людей стають трохи слабшими, і вся їхня рідня переїжджає до них? Ніколи нічого подібного не чула!

— Взагалі-то, — голосно промовив Денні, прокашлявшись, — Стім тут не назавжди.

— Слава Богу, — відказала Меррік.

— А я — назавжди.

Тітка подивилася на нього, очікуючи якогось продовження, тоді як усі інші опустили очі.

— Я тут залишуся, — знову наголосив Денні.

— Але ж… — хотів заперечити Стім.

— Хай Бог милує, навіщо взагалі комусь тут залишатися? — знову вигукнула Меррік. — І якщо вже ваші батьки такі старі — у що я зовсім не вірю, їм лише трохи за сімдесят — для цього існують будинки для людей похилого віку. Так усі роблять.

— Ми занадто самостійні для таких закладів, — повідомив голосно Ред.

— Самостійні? Дурня це все. Це егоїзм, Реде. От такі вперті люди, як ти, завжди стають тягарем для усієї родини.

— Мабуть Нора вже хвилюється, що вечеря холоне, — підвівся Стім і став посеред кімнати.