Энн Тайлер - Блакитне мереживо долі

— Може, вона зайшла дорогою до якоїсь іншої подруги, — припустила Нора.

— Норо, — відказав Ред, — люди у цьому кварталі так просто одне до одного не заходять.

— Я цього не знала, — відповіла невістка.

Вони повернулися до вітальні, де Стім і Денні зібралися йти на пошуки.

— Отже, Стіме, ти підеш вулицею Боутон до будинку місіс Баскомб, а я піду у протилежний бік, якщо якимось чином мама пройшла свій будинок.

— Я теж піду, — відповів Ред.

— Добре.

Троє чоловіків пішли на пошуки. Нора вийшла на ґанок та схвильовано дивилася їм услід.

Стім пішов до будинку подруги, а Ред із Денні — у протилежний бік. Вони не пройшли і трьох будинків, як почули голос Стіма: «Я знайшов її». Чи то пак Денні почув, адже Ред продовжував іти далі, коли Денні смикнув його за рукав і повідомив: «Стім знайшов її».

— Га? — знову Ред.

— Тату, Стім знайшов маму.

Вони повернулися і побачили Еббі, яка сиділа на бруківці біля будинку Лінкольнів із маленьким гончарним виробом на колінах. Вона мала нормальний вигляд, однак встати навіть не намагалася.

— Мені дуже шкода, — почала Еббі. — Я навіть не можу пояснити, що сталося. Я сиджу тут, і це останнє, що я пам’ятаю. Я тут сиджу і не можу зрозуміти, я кудись іду чи повертаюся. Не можу сказати. Це було так… незвичайно .

— Але ж у тебе у руках будиночок із глини, — сказав Стім, показуючи на виріб.

— Що у мене?

Вона подивилася на невеликий гарненький глиняний будинок, який тримала у руках. Стіни були пофарбовані у яскраво-жовтий колір, а дах — у червоний. Переплетені зелені вусики, що звисали з кінця даху, нагадували гілку з листям.

— Так… глиняний будиночок, — нерішуче промовила Еббі.

— Тож ти, очевидно, поверталася? Йшла додому після свого заняття?

— Точно, — сказала Еббі. Вона взяла будиночок в обидві руки і простягнула їм:

— Це, мабуть, моя найкраща робота, гляньте!

— Дуже гарно, люба, — сказав Ред.

Усі троє чоловіків дружно і радісно закивали, як батьки, яким дитина принесла із дитсадка свій витвір.

Будинок на вулиці Боутон побудований так, що вгорі на сходах, за перилами, можна слухати, про що говорять у вітальні внизу. Діти (та іноді і сам Ред) часто робили так — коли хтось дзвонив у двері, ховалися нагорі, слухали, чи це не ще одна подруга Еббі.

Однак Меррік, сестра Реда, звісно про це знала, адже сама виросла у цьому будинку. Тож коли у четвер їй відкрила двері Еббі, вона відразу гукнула:

— Хто там? Я знаю, що нагорі хтось є.

Після паузи вийшов Денні.

— Привіт, тітко Меррік, — сказав він.

— Денні? Що ти робиш вдома? Привіт, Редкліфе, — додала вона, побачивши Реда, який ішов їй назустріч. Його волосся стирчало в усі сторони після душу, який він завжди приймав після роботи.

— Привіт, — відказав він.

— Дуже приємно бачити тебе тут, Меррік, заходь, — сказала Еббі, поцілувала її у щоку, перехилившись через картонну коробку, яку та тримала у руках.

— Еббі, — байдуже привіталася Меррік.— Привіт, красуне,— звернулася вона до собаки Гейді, яка теж підійшла. Меррік завжди була більш привітна до собак, ніж до людей.

— Що це за миле створіння? — спитала вона в Еббі.

— Це Гейді.

— О, не кажи мені, що Бренда померла?

— Ні… — відповіла Еббі.

— Як поживаєш, Гейді? — сказала Меррік і, поставивши коробку, почала чухати собаку.

Хоча Меррік і тримала в руках коробку, вигляд вона мала напрочуд елегантний: коротка стрижка (як у хлопчика), худе обличчя з різкими рисами, одягнена у вузькі білі штани та азіатську туніку.

— Ми збираємося у круїз, — сказала вона Еббі, — а потім — у наш будинок у Флориді, тому я привезла вам залишки їжі зі свого холодильника.

— Гм… — відповіла Еббі. Меррік завжди підсовувала їй залишки їжі. Вона не любила їх викидати.

— Що ж, занось, — сказала Еббі і провела Меррік на кухню. Ред та Денні повільно йшли за ними, намагаючись триматися якомога далі.

— І на довго ти тут? — спитала Меррік свого племінника Денні.

— Я приїхав допомогти, — відповів той.

Це було не те, що вона хотіла почути, і поки тітка не закидала його запитаннями, втрутилась Еббі.

— То як твої справи, Меррік? Ми не бачили тебе все літо!

— Ти ж знаєш, я ненавиджу приїздити сюди у спеку. Це дикість — жити без кондиціонерів у наш час. Вона поставила коробку на стіл. — О і Норма тут, — сказала Меррік.

Нора навіть не повернулась у її сторону.

— Нора, — виправила вона.

— То і Стім теж тут? — запитала Меррік у Еббі. — Стім і Денні одночасно?