Энн Тайлер - Блакитне мереживо долі

Денні промовчав, він спостерігав за дітьми на подвір’ї — Піт штовхався з Томом, а Еліза розбороняла їх і сварилася тоненьким командним голосом.

— Мабуть зателефоную братам Петронеллі і попрошу їх відремонтувати парадні сходи, — сказав Ред, повільно підійшовши до гойдалки і сівши поруч з Еббі, щоб теж брати участь у розмові.

— Щоразу, коли я приїжджаю до вас, ти щось робиш із тими сходами, ― сказав Денні.

— Усі біди почалися ще за твого діда. Йому завжди не подобалося, як ці сходи були встановлені, — пояснив Ред.

— Здається, він постійно вовтузився з ними, — відповіла Еббі.

— Моїм першим спогадом після того, як ми переїхали до будинку, були зірвані сходи, залитий новий розчин, перекладені камені. Однак він усе одно був не задоволений. Казав, що товар бракований.

— Із чим пов’язані теперішні зміни? — запитав Стім. — Ці сходи вже переробляли безліч разів. Для того, щоб виправити рівень сходів, треба викорчувати тюльпанові дерева разом із корінням, і я не вірю, що у тебе, тату, підніметься рука.

— Та годі вам! Чоловіки завжди про роботу! — перервала всіх Еббі. — Занадто гарний для цього день, правда ж, Луїс?

— Щира правда, — відповіла та. — Дуже гарний день, мені здається, я відчуваю легесенький бриз.

На підтвердження цих слів листя на деревах зашаруділо, промайнув легесенький вітерець, собака продовжувала лежати на підлозі, її шерсть трохи стала дибки, вона повернула голову, але не встала. На мить усі замовкли.

— Така погода завжди нагадує мені той день, коли я закохалася у Реда, — мрійливо заговорила Еббі.

Усі посміхнулися, вони знали напам’ять цю історію, навіть місіс Енджел її чула.

Маленький Семі тихо спав на руках у матері. Еліза кружляла навколо дерева, відхиливши назад голову і розкинувши руки.

— Це був прекрасний жовто-зелений вечір, — промовила Еббі.

Вона завжди так починала цю історію, ті самі слова, той самий голос. Усі, хто сидів на подвір’ї, розслабилися і заспокоїлися, а руки мимоволі опустилися на коліна. Було так спокійно, так затишно сидіти тут, разом із сім’єю, з пташками, що співають над головами, із собакою, що сопить біля ніг, та дітьми, які бігають і кричать: «Я перший, я перший!».

У понеділок Денні спав до одинадцятої години.

— Лише подивіться на нашого сонька! — сказала Еббі, коли він врешті-решт спустився вниз.

— О котрій ти заснув?

Денні сів за стіл і взяв упаковку пластівців.

— Десь о пів на другу чи о другій ночі, — відказав він.

— А, тоді все ясно.

— Усе через ці думки, що постійно кишать у моїй голові вночі. Терпіти їх не можу, тому лежу і чекаю, поки прийде сон.

— Твій тато завжди читає газету у таких випадках, — відповіла сину Еббі.

Денні промовчав. Вітшенки розходилися у думці, чим краще займатись у часи безсоння, тому вони давно вирішили уникати суперечок із цього приводу.

Після сніданку, щоб надолужити згаяний час, Денні взявся до роботи: прибрав увесь перший поверх, змастив петлі на воротах у задньому дворі, а також полагодив саму огорожу. Він навіть пропустив обід, вичищаючи мангал, а потім узяв у Еббі машину і поїхав за продуктами до Едді, де купив стейки на вечерю. Еббі сказала йому записати м’ясо на свій рахунок, і він не сперечався.

Будинок непомітно розділився між двома жінками — Норою та Еббі. Нора зайняла кухню, де готувала їжу і займалася власними дітьми, Еббі здебільшого відпочивала у своїй спальні або читала у вітальні. Обидві жінки поводилися дуже чемно, але було помітно, що вони намагаються уникати одна одну. Єдина розмова за весь день між ними виникла тоді, коли Денні поїхав до магазину. Нора саме несла на руках Сема спати, коли зустріла на сходах Еббі із кипою газет.

— О, мамо Вітшенк, вам допомогти? — запитала невістка.

— Що ти, ні, дякую, люба, — як завжди чемно відповіла Еббі. — Я вирішила, поки Денні немає, треба звільнити шафу у його кімнаті, хоча уявлення не маю, куди все це покласти.

— Може, поскладати у коробки і поставити у задній частині його комірчини?

— О, ні, не думаю, що це гарна ідея.

— Я бачила кілька коробок у підвалі біля пральної машини.

— Ні-ні, — впевнено повторила Еббі, а потім голосно зітхнула, — просто я не можу залишити свої речі там, де Денні може їх дістати, розумієш?

— Так, — відповіла Нора. Вона сильніше обхопила Сема, але нагору не йшла.

— Я знаю, що це вигадки, однак там мої вірші, особистий щоденник, певні міркування, які я записувала, тому мені буде незручно, якщо хтось їх прочитає.