Энн Тайлер - Блакитне мереживо долі

— Як там діти Нельсонів? — запитала Дженні, уважно подивившись через дорогу, де жила знайома родина.

— Чесно кажучи, не знаю, — відповіла Еббі. ― Буває, що зустрінеш когось, спитаєш про дітей, і по виразу обличчя розумієш, що краще б не питав. Вони відповідають: «Наш син щойно закінчив навчання в Елі, але зараз, гм… », а потім бачиш його за стійкою, де він працює барменом, або заварює десь каву, та найчастіше такі діти повертаються жити до батьків.

— Він ще щасливчик, якщо знайшов хоч якусь роботу, — зазначив Г’ю Аманди. — Я зараз потихеньку звільняю свій обслуговуючий персонал.

— Любий, — запитала Еббі, — а що, справи з рестораном йдуть погано?

— Здається, люди перестали його відвідувати.

— Але у Г’ю з’явилася краща ідея, — сказала Аманда. — Він вигадав новий бізнес, треба лише знайти поручника.

— Серйозно? — запитала Еббі, нахмурившись.

— Так, — почав Г’ю, — «Без суду і слідства».

— Що?

— Це майбутня назва компанії. Привертає увагу, правда?

— І чим же вона буде займатися?

— Це надання послуг для дуже заклопотаних туристів, — пояснив Г’ю. — Тобто таких, які занадто через усе хвилюються. Ви, напевно, не знаєте, що такі люди існують, ніхто з вас не подорожував, однак мені такі траплялися, повірте. Наприклад, моя двоюрідна сестра Дарсі. Вона складає свою валізу заздалегідь і зрештою у її гардеробі не лишається жодної речі, яку можна було б одягнути. А ще вона вважає, що її будинок відчуває, коли їй час їхати, і в останню мить щоразу або забивається водостік, або ламається сигналізація, або стається потоп. Бачили б ви її інструкції для доглядача собаки! Це просто романи. Або ж їй починає здаватися, що у її кота діабет. Тож я подумав і вирішив, що для таких людей, як Дарсі, ми надаватимемо ком­плекс послуг. Набагато ширший, ніж пропонує звичайне туристичне агентство. Люди називатимуть нам дату вильоту і пункт призначення, а ми їм у відповідь: ні про що не турбуйтеся. Ми не лише бронюватимемо квиток на літак і номер у готелі; ми приїжджатимемо до клієнта додому за три дні, пакуватимемо валізу і відправлятимемо її завчасно, щоб не потрібно було чекати в аеропорту здачі багажу. Ми також замовлятимемо таксі до готелю з аеропорту і назад, квитки у музеї й екскурсоводів, а ще — столики у всіх найкращих ресторанах міста. І це ще далеко не все! Ми пропонуватимемо догляд за домашніми тваринами, екстрений виклик служб з обслуговування будинку (треба буде проконсультуватися з Редом), шукатимемо англомовного лікаря поблизу готелю, а також записуватимемо до перукаря у середині відпочинку. А за три години до вильоту будемо дзвонити у двері і повідомляти, що час іти. Нам можуть сказати: «Ой, здається, у моєї мами серцева недостатність», а ми відповімо: «Зараз вирішимо, ось вам мобільний телефон із європейським номером, який є у матері й у її лікаря, а також тримайте страховку, що гарантуватиме швидкий переліт додому в будь-який час в екстрених випадках».

Денні голосно засміявся, однак усі інші промовчали.

— Що ж, — першим заговорив Г’ю Дженні, — турист має бути небідним.

— Так, це справді буде недешево.

— Дуже багатим і дуже божевільним. Дике поєднання. І скільки таких людей живе у Балтиморі?

— Ну от! Чудовий спосіб підбадьорити!

— А мені дуже подобається назва, — сказала Еббі, — ти сам її вигадав, Г’ю?

— Так.

— І що ти мав на увазі, називаючи справу «Без суду і слідства»?

— Що людина не повинна проходити через усі етапи планування та метушні, я це мав на увазі.

— То я так розумію, в’язниця тут ні до чого?

— Ні, звичайно!

— А що буде з твоїм рестораном? — запитала Дженні.

— Я його продам.

— А зараз хтось захоче його купити?

— Гей, народ!

— Та я лише поцікавилася, — виправдовувалася Дженні.

Місіс Енджел знову вирішила змінити тему для розмови:

— Вам не здається, що останнім часом пташки, наче просто говорять одна з одною, а не співають. Чуєте?

Усі затихли, щоб послухати.

— Можливо, це через спеку, — зробила припущення Еббі.

— Боюся, вони відмовилися від співу. І перейшли до буденної прози.

— Я не можу в це повірити, — відповіла Еббі. — Швидше за все, вони просто втомилися і вирішили передати естафету цвіркунам.

— Мої онуки з Каліфорнії, приїжджаючи на літо, завжди питають, що це за звук. Я запитую, який саме звук вони мають на увазі, і вони дивуються: «Ти що, не чуєш? Це цокотання чи дзижчання, такий скрипучий звук?». Тоді я кажу: «А, ви мабуть про цвіркунів чи сарану. Скажіть, смішно, я навіть їх не чую». Діти дивуються, як я можу їх не чути, адже вони такі голосні .