Энн Тайлер - Блакитне мереживо долі

— Так, звісно, ми раді! Познайомся, це мій син Стім, — сказала Еббі. — Стіме, Атта новенька у місті і зовсім нікого тут не знає, я зустріла її у супермаркеті, — пояснила Еббі.

— Дуже приємно, — відказав Стім. У нього були зайняті руки, тому він лише кивнув головою. — Вибачте, мені треба прилаштувати десь усе це, — сказав Стім.

— Проходь, сідай, — торохтіла Еббі, — важко було знайти наш будинок?

— Ні. Але ж ти точно казала прийти о пів на першу.

— Так, — невпевнено сказала Еббі. Можливо, питання викликав її вигляд. Вона була одягнена у блузу без рукавів із ланцюжком англійських шпильок із одного боку та широкі штани блакитного кольору, трохи нижче колін.

— У нас доволі неформальний обід, — сказала вона, — ми не одягаємося надто вишукано. А от і мій чоловік! Знайомся, Реде, це Атта. Вона прийшла до нас на обід.

— Як поживаєте? — спитав Ред і потиснув руку новій знайомій. В іншій руці він тримав шурупокрут. Він знову вовтузився з кабельною коробкою.

— Я не їм червоного м’яса, — голосно повідомила Атта Реду.

— О, справді?

— У себе на батьківщині я їла м’ясо, але тут у нього колють гормони («хормони»).

— Гм, — вирвалось у Реда.

— Сідайте вже обоє, — втрутилась Еббі, а коли Стім знову з’явився у вітальні, попросила: «Стіме, любий, можеш посидіти і поспілкуватися з Аттою? Я поки подивлюся, як там обід».

Стім подивився на матір із нещасним виглядом, але Еббі широко всміхнулася, вказала йому на диван і вийшла з кімнати.

На кухні Нора різала помідори.

— Що мені робити? — спитала Еббі невістку. — До нас на обід прийшла неочікувана гостя, яка не їсть червоного м’яса.

Не підіймаючи голови, Нора відповіла:

— Може, салат із тунцем? Дуґлас купив його в магазині.

— Чудова ідея! А де Денні?

— Грає на вулиці з хлопцями.

Еббі визирнула за двері. Сем біг за м’ячем, але так його і не зловив, Денні стояв, чекаючи хлопця, інколи подивляючись на свою рукавицю.

— Може, нехай він тут і залишається, — сказала Еббі сама до себе, а потім: ― Та що ж це я? — і кинулася до холодильника діставати чай із льодом.

У вітальні Атта розповідала чоловікам про те, чому їй не подобаються американці.

— Розумієте, вони вдають із себе відкритих і добрих людей, типу: «Привіт, Атто, як твої справи?», а насправді це нічого не означає! У мене зовсім немає друзів.

— Ну що ви, — відповів Ред. — Я впевнений, що з часом у вас з’явиться купа нових знайомих.

— Не думаю, — відрізала жінка.

— А ви будете ходити до церкви? — запитав Стім.

— Ні.

— Просто Нора — моя дружина — ходить до церкви, і у них там цілий комітет спеціально для тих, хто нещодавно переїхав до Америки.

— Як би не було, я не буду ходити до церкви, — відповіла жінка.

Настала тиша, яку порушив Ред.

— Щось я не зрозумів останню фразу, — сказав він.

Атта і Стім мовчки подивилися на нього.

— А ось і я, — Еббі зайшла до кімнати з тацею у руках. Вона поставила її на маленький столик. — Кому чаю з льодом?

— Дякую, люба, — сказав Ред.

— Атта розповідала вам про свою родину? У неї дуже незвичайна сім’я!

— Так-так, — підтвердила Атта, — у мене видатна родина. Усі завжди нам заздрили.

Жінка взяла зі столику пакетик цукру, піднесла його до очей та поворушила губами, читаючи дрібний напис на упаковці. Лише після цього вона висипала цукор у чашку.

— Ми походимо із відомої родини науковців, до речі, з обох сторін, і у нас завжди були цікаві інтелектуальні бесіди. Усі хотіли спілкуватися з нами.

— Це так незвичайно, правда? — звернулась Еббі до чоловіків.

Ред тільки глибше сів у крісло.

Під час обіду було так багато людей, що дітям довелося їсти на кухні. Усім, окрім дочки Аманди — Елізи, їй було чотирнадцять років і вона вважала себе дорослою. У кімнаті сиділо дванадцять осіб: Ред, Еббі та їхні четверо дітей разом зі своїми парами, Еліза, Атта та місіс Енджел (свекруха Дженні). Тарілки стояли дуже тісно, а прибори взагалі лежали один на одному, і всі постійно перепитували: «Вибачте, а це мій стакан чи ваш?».

Проте Еббі почувалася щасливою.

— Оце так народу! — казала вона. — Правда ж весело?

Діти похмуро глянули на неї.

Перед обідом трапився неприємний інцидент на кухні, куди всі втекли, аби не спілкуватися з Аттою.

Коли Еббі ненароком туди зайшла, дівчата накинулися на неї із докорами.

— Мамо, як ти могла ? — сказала Аманда, а Дженні додала: «Ти ж обіцяла більше такого не робити!».

— Чого саме не робити? — здивовано запитала Еббі. — Якщо ви всі не можете проявити хоч краплю гостинності до сторонньої людини, то…