Энн Тайлер - Блакитне мереживо долі

Він навіть був більше схожий на Вітшенків, ніж Денні. На цьому наголошував сам Денні, особливо коли Стім почав працювати у сімейній фірмі.

Ще підлітком Денні часто казав Еббі: «Що цей пацан досі у нас робить?» або «Чим ти думала, коли залишила його?», чи «Ти взагалі спитала нашого дозволу?».

— Дозволу? — скрикувала Еббі. — Денні! Стім твій брат!

Проте Денні так не вважав.

— Він мені не брат. Ми з ним не родичі, і чути подібне від тебе все одно, що слухати лібералів, які удають, що не помічають різниці у кольорі шкіри. У них що, немає очей? А в тебе вони є ? Чи ти так намагалася змінити весь світ на краще, що на мить забула про те, що є кращим для нас ?

— О, Денні,— усе, що могла відказати Еббі.

О, Денні.

У неділю вранці двері до кімнати, де спав Денні, були щільно зачинені, і всі попросили дітей не галасувати.

— Ідіть гратися на веранду, — сказала Нора хлопцям, коли вони закінчили снідати. — Тільки тихенько, не розбудіть дядька.

Та хоч діти старалися як могли і навмисно ходили навшпиньках, вони все одно створювали багато шуму. Хлопці штовхалися і лупцювали один одного, а потім бігли і падали, перечіпаючись через власні піжами, собака Гейді у цей час бігала навколо і гавкала.

На підлозі у кутку Бренда час від часу підіймала голову, дивилася на метушню, а потім знову вкладала голову на передні лапи і засинала.

Ред теж досі спав, тому ніхто не знав, як усе пройшло на залізничній станції.

— Я намагалася не заснути, — казала Еббі, — чекала, поки вони приїдуть додому, але, мабуть, задрімала. Здається, я вже не можу читати у ліжку, мені варто було сидіти у вітальні і чекати їх. Норо, ще чашечку кави?

— Я сама, ви сидіть відпочивайте, матусю Вітшенк.

Жінкам треба було б з’ясувати надалі, хто за що відповідає у будинку, але вони ще не встигли прижитися. Сьогодні вранці Еббі, як завжди, приготувала тости і пластівці. А потім прийшла Нора і використала всю упаковку яєць для яєчні, навіть нічого не спитавши.

Стім був ще у піжамі, Еббі у халаті, а Нора була вдягнена у сукню — білу, з темно-синіми гілочками — і сандалі, що підкреслювали її засмаглі ноги. На сніданок вона з’їла більше, ніж усі інші разом взяті, але так повільно і граційно, що здавалося, наче вона зовсім нічого не їла.

— Я тут подумала, — заговорила Еббі, — треба запросити дівчат разом із сім’ями на ланч. Я впевнена, вона будуть раді побачити Денні.

— Ми можемо влаштувати пізній ланч? — запитала Нора. — Ми з дітьми йдемо у церкву.

— Так, звісно, о першій годині тебе влаштує? Я приготую м’ясний рулет.

— Добре, ви поставите м’ясо у духовку, а я приготую інші страви, коли повернуся.

— Я думаю, у мене вистачить сил приготувати сімейний обід, Норо, — зауважила Еббі.

— Так, звісно, — спокійно відповіла невістка.

У розмову втрутився Стім:

— По дорозі я заїду в магазин і куплю все необхідне.

— Не хвилюйся, твій тато все купить, — відповіла Еббі.

— Мамо, але ж ми тут саме для того, щоб допомагати.

— Добре, тоді купуй у Едді, він запише продукти на наш із батьком рахунок.

— Мамо!

На щастя для Еббі, до кухні увійшов Ред (Еббі не любила говорити про гроші при ньому). На ньому був старий халат і капці, що шурхотіли по підлозі, наче мітла, у руках він тримав склянку, з якої зазвичай пив воду вночі.

— Усім доброго ранку, — сказав він.

— Доброго ранку, любий, — сказала Еббі, намагаючись встати зі стільця, але Нора вже заварювала каву для свекра.

— Із Денні все гаразд? — запитала Еббі.

— Так, — відповів Ред, влаштовуючись на стільці.

— Потяг приїхав вчасно? — запитав у свою чергу Стім.

Батько його або не почув, або вирішив, що на таке питання нема чого відповідати. Він потягнувся за яєчнею.

— Реде, є ще тости, якщо хочеш, — сказала Еббі, — житні, скуштуй.

Чоловік поклав собі велику порцію яєчні.

— Якщо я ще раз побачу цю кляту скульптуру, — заговорив він, — я сам піду її демонтувати. Просто сором! В інших містах на станціях якісь вишукані фонтани чи металеві скульптури. У нас же — величезний олов’яний Франкенштейн із серцем, що підсвічується рожевим і блакитним.

— А як Денні? — запитала Еббі.

— Та наче нормально, — Ред заглянув у глечик з вершками. — А є ще вершки?

Нора піднялася і пішла до холодильника.

— Усю дорогу ми говорили про бейсбольний клуб Балтимора — «Оріол», — продовжував розповідати Ред. — Ми обоє не віримо, що вони вийдуть у плей-офф.

— Ох.

— До речі, він припер із собою три важезні торби.