Энн Тайлер - Блакитне мереживо долі

— А тепер добре відпочинь, — сказала вона йому. — Уже завтра ти знову побачиш свого татка, — й усміхнулася.

Дуґлас не змінив виразу обличчя і нічого не сказав у відповідь, але на мить його погляд пом’якшав.

Уранці Еббі позичила у сусідів дитяче автокрісло, оскільки завжди хвилювалася за безпеку, і відвезла дітей до школи.

Коли вони вдвох із Дуґласом повернулися додому, вона посадила малюка на веранді і дала пазл Денні. Хлопчик не міг його зібрати, хоча він складався лише з восьми частин. Цілу годину він провів, уважно розглядаючи кожну деталь, а собака сидів разом із ним і стежив за кожним рухом.

Завершивши хатні справи, Еббі сіла на диван із Дуґласом і почала читати йому книжки з картинками. Хлопцю дуже сподобалися книжки про звірят, він навіть не давав Еббі перегортати сторінки, якщо ще не встиг роздивитися малюнок.

Через якийсь час вона почула, як до дому під’їхала машина, вона подумала, що це Пеггі Браун привезла Денні з дитсадка, однак на кухні зустріла Реда.

— Привіт, — здивовано сказала вона. — Чому ти повернувся додому?

— Лонсам помер, — насилу вимовив він.

— Що?

— Лоуренс. Він помер.

— О Боже! Але ж ти сказав, що це всього лише апендицит!

— Так, я знаю. Я зранку прийшов до його палати, але сусід сказав, що його відвезли до інтенсивної терапії, і я подумав: зайду пізніше. І тут до мене виходить лікар і повідомляє, що він помер, вони боролися за його життя цілу ніч, виявилося — перитоніт.

Еббі повернула голову і побачила Дуґласа, який із надією дивився на Реда.

— О, любий, — Еббі підійшла до нього і співчутливо обійняла.

Вони з Редом мовчки дивились одне на одного. Що зміг зрозуміти Дуґлас? Мабуть, нічого.

— Синку, — почав Ред, але Еббі його перебила.

— Реде, чекай, він не зрозуміє.

— Але ж ми не можемо тримати це в таємниці.

— Він же маленька дитина, — сказала Еббі і запитала: — Любий, скільки тобі років?

Після паузи хлопець підняв два маленьких пальчики.

— Два, — вигукнула Еббі. — Я думала, три, — сказала вона Реду, — але ж йому лише два роки, Реде.

Ред повільно сів на стілець.

— Що тепер? — спитав він дружину.

— Я не знаю, — відповіла вона.

Еббі сіла навпроти чоловіка, а Дуґлас стояв між ними і дивився то на одного, то на іншого.

— У тебе ж залишилися його ключі, — сказала Еббі. — Їдь до нього додому і пошукай папери. Виясни, хто його близькі родичі.

Ред мовчки підвівся, як слухняна дитина, і попрямував до авто. Було чутно, як під’їхала ще одна машина. Це була Пеггі. Вона посигналила, щоб Еббі вийшла забрати Денні.

Того вечора, коли Еббі знову вкладала хлопців спати, Денні спитав: «Мамо?».

— Так, любий?

— А коли цей маленький хлопчик поїде додому?

— Дуже скоро, любий.

Денні крутився біля матері, адже йому треба було лягати спати пізніше. Потім вони вийшли з кімнати, і Еббі дозволила йому ще трохи пограти.

— Він поїде вже завтра? — ще раз спитав Денні.

— Можливо, — відповіла Еббі.

Вона почекала, доки Денні спуститься вниз сходами, а сама повернулася до Дуґласа. Той беззвучно сидів на краю ліжка у своїй смугастій піжамі. Цього дня Еббі купала його у ванній, тому хлопчик мав дуже свіжий вигляд. Вона сіла поруч.

— Послухай, учора я тобі сказала, що сьогодні ти побачиш свого татка. Вибач мені, але він не зможе прийти.

Дуґлас завмер, на якусь мить він навіть перестав дихати.

— Він дуже хотів, — продовжувала Еббі, тепер уже обіймаючи хлопця, — але він не може, і уже ніколи не зможе.

Можливо, малюк зрозумів, можливо, ні, складно було сказати, тому Еббі замовкла і легенько обійняла Дуґласа. Хлопчик був напруженим і сидів дуже рівно. Еббі прибрала руку, але продовжувала пильно стежити за ним.

Через якийсь час Дуґлас ліг у ліжко, Еббі вкрила його ковдрою, поцілувала у маківку і вийшла. На кухні Денні із Дженні сварилися через йо-йо. Лише Менді помітила матір, відірвалася від домашнього завдання і підійшла до неї. Дівчинці було на той момент тринадцять років, і вона намагалася бути у курсі домашніх справ.

— Ти йому сказала? — запитала Менді.

— Як йому можна про це сказати, він ще дитя, — відповіла Еббі.

— А він щось сказав?

— Ні.

— Може, він ще не вміє розмовляти, — сказала Менді.

— Має вміти, — відповіла Еббі. — Просто для нього це важкий період.

— Може, він відстає у розвитку.

— Але я бачу, що він розуміє мене, — відповіла Еббі.

— Мамо, — втрутилася Дженні. — Денні каже, що це його йо-йо, а ти ж знаєш, що своє він зламав, а це моє, скажи йому!