Энн Тайлер - Блакитне мереживо долі

— Чудово, правда? — весело відказала Еббі.

— Так, дива та й годі.

— Стім нагорі, у душі. Через хвилину буде.

— Чому він приймає душ тут ?

Від відповіді Еббі врятував Ред: «Що, вибач?».

— Чому тут ?

— Що чому тут?

— Хай Бог милує, Редкліфе, купи собі слуховий апарат і носи його.

— У мене є, аж дві штуки.

— То вдягни той, що працює.

Троє хлопців забігли до кухні із заднього двору. Розчервонілі та знесилені, вони заповзли до столу.

— А скоро вечеря? — спитав Піт.

— Хлопці, пам’ятаєте, це ваша двоюрідна бабуся Меррік? — сказала Еббі.

— Добридень, — невпевнено привітався Піт.

— Як життя? — запитала Меррік і простягнула хлопцю руку. Він подивився на неї і спробував дати «п’ять», але це у них вийшло якось незграбно. Інші діти навіть не намагалися повторити спробу Піта.

— Ми голодні, — сказали вони, — скоро вечеря?

— Уже все готове, мийте руки і сідайте за стіл, — сказала Нора.

— Що, вже ? — спитала Меррік. — А я хотіла випити.

Усі подивилися на Еббі. Вона запитала:

— О, що тобі налити?

— Думаю, у вас є горілка? — радісно запитала Меррік.

На мить здалося, що Еббі скаже «ні», але зрештою ввімкнувся режим гарної господині і вона сказала:

— Звичайно.

(Вони тримали її спеціально для Меррік).

У проході з’явилися Ред із Денні.

— Любий, — звернулась Еббі до Денні, — ти не принесеш нам випити? А ми всі разом підемо до вітальні.

Еббі, Ред і Меррік вийшли з кухні.

Було чутно, як Піт сказав: «Але ж ми дуже голодні!», Нора щось їм відповіла.

— За цілий день я навіть не могла присісти, уявляєш? — сказала Меррік. —Це так виснажує — готуватися до подорожі.

— Куди ви їдете?

— Вирушаємо у круїз по Дунаю.

— Як мило.

— Якби ви знали, яким занудою став Трей. Йому краще грати десь у гольф. О! А ось і Бренда. Привіт, моя дівчинко! Вона має кепський вигляд, бідолашна. А що трапилося з батьківським годинником?

Еббі подивилася спочатку на собаку, яка вляглася на холодній кам’яній плитці, а потім на тріщину на склі.

— Невеличкий казус під час гри у бейсбол, — врешті-решт відповіла вона. ― Сідай, Меррік.

— Хлопці приносять стільки шкоди будинку, — відказала Меррік, вмощуючись у крісло. — Їх так багато, я нарахувала трьох, правильно?

— Так, їх троє, ти не помилилася, — підтвердила Еббі.

— Цікаво, а третього планували ? — поцікавилася вона. — О, привіт, Стіме, скажи, а третю дитину ви планували?

— Ні, — усміхнувся Стім. Від нього линув запах мила, коли він пройшов повз і сів у крісло. — Як поживаєте, тітко?

— Я така виснажена, саме розповідала, як з кожним роком стає все важче готуватися до нової поїздки, — відповіла йому Меррік.

— Чого б вам тоді не залишитися вдома? — спитав він.

— Що? — обурено вигукнула Меррік, а Денні, який ніс випивку, випрямився в очікуванні.

В одній руці Денні ніс склянку з горілкою, у якій дзвеніли кубики льоду, а в іншій — келих білого вина. Ще він ніс три банки пива, стискаючи їх лівою рукою.

— Тримайте, — сказав він і поставив склянку із горілкою на стіл біля тітки, тоді передав вино мамі, а пиво роздав чоловікам. Після цього він вмостився на дивані і вигукнув: «Будьмо!». Меррік зробила великий ковток та видихнула. Мабуть, щоб заспокоїти себе. Потім звернулася до Денні: «А Сара теж тут?».

— А хто така Сара?

— Сара — не твоя дочка?

— Ви мали на увазі Сьюзан?

— А-а. Сьюзан, Сара… То вона теж тут?

— Вона поїде з нами до пляжного будиночку біля моря.

— О, Господи, ви й досі їздите до того вбогого котеджу біля моря? — жахнулася Меррік. — Ви як ті гризуни, що завжди повертаються до моря! Чи лососі, чи хто там? Ви хоча б раз думали поїхати в інше місце?

— А нам подобається пляж, — відповіла Еббі.

— Якщо чесно, — почала Меррік, зануривши свої нафарбовані фіолетові нігті у шерсть Гейді, — інколи мене вражає, що наші предки змогли дістатися Америки, — звернулася вона до Реда.

— Перепрошую?

— Америки! — повторила вже голосно вона.

Ред, здавалося, не почув її слів.

Меррік продовжила:

— Якщо пам’ятаєш, мама і тато ніколи не подорожували.

— Ти мала змогу подорожувати за всю нашу родину, — сказав їй Ред. — Тобі, як видно, потрібен більше ніж один будинок.

— Що я можу сказати? Я не люблю зиму.

— А я думаю, — сказав Ред, — що їхати на зиму у Флориду — це як… невиконання свого обов’язку, втеча від складних моментів життя.

— Ти називаєш літо у Балтиморі легкою частиною життя? — вигукнула Меррік і присвиснула для підсилення сказаного. Продовжуючи пестити Гейді, вона попросила: «Хтось може поставити сильніший режим на цьому вентиляторі?».