Оливер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

Отже, було обрано підходящу за віком повію з відповідним характером. Девід і Лілі спершу провели з нею бесіду, пояснивши їй ситуацію, після чого я пішов до її помешкання. Я був таким наляканим, що мій пеніс обм’як, а яєчка немовби хотіли сховатися у черевній порожнині.

Повія, яка нагадувала одну з моїх тіток, одразу ж зрозуміла у чому річ. Вона добре володіла англійською (це було одним із критеріїв відбору) і сказала: «Не хвилюйся, ми натомість мило посидимо за чаєм». Вона дістала чайне приладдя і птифури, [18] Птифур (фр. — petit fours) — асорті з маленького печива або тістечок, що найчастіше готується з однакового тіста, але відрізняється оформленням і доповненнями. — Прим. перекл. поставила чайник і поцікавилася, який чай мені до вподоби. «Лапсанг, — відповів я. — Полюбляю аромат диму». Тоді до мене вже повернулися голос і впевненість, і ми невимушено теревенили, смакуючи чай.

Я пробув у неї з півгодини, а тоді пішов. Брат із дружиною чекали мене надворі.

— Як це було, Олівере? — з натиском запитав Девід.

— Неймовірно, — відповів я, обтрушуючи крихти з бороди.

Коли мені виповнилося чотирнадцять, уже було зрозуміло, що я стану лікарем. Двоє моїх старших братів, як і наші батьки, були медиками.

Однак я не був певен, що хочу стати лікарем. Тому більше не міг плекати честолюбні прагнення стати хіміком — ця наука сама собою випередила неорганічну хімію XVIII i XIX століть, що мене так захоплювали. Проте у чотирнадцяти- чи п’ятнадцятирічному віці, надихнувшись своїм шкільним учителем біології та Стейнбековим «Консервним рядом», [19] 19 «Консервний ряд» (Cannery Row, 1945) — роман американського письменника Джона Стейнбека про мешканців Консервного ряду (промислового району Монтерея, Каліфорнія), де розміщений консервний завод. Дія роману відбувається у часи Великої депресії. — Прим. перекл. я вирішив, що хочу стати біологом океану.

Ставши стипендіатом Оксфорда, я постав перед вибором: піти зоологічним напрямком чи податися на підготовчі курси при медичному коледжі й вивчати анатомію, біохімію та фізіологію. Найбільшу цікавість у мене викликала фізіологія відчуттів — як ми бачимо кольори, різкість, рух? Як ми взагалі щось розпізнаємо ? Як візуально осягаємо світ? Це почало цікавити мене ще змалечку через те, що я страждав на очні мігрені, [20] Очна мігрень — мігреневі головні болі, що супроводжуються порушенням зору, втратою зображення на окремих ділянках поля зору чи навіть тимчасовою сліпотою одного ока. — Прим. перекл. адже окрім сліпучих зиґзаґів, передвісників нападів, іноді упродовж аури [21] Аура — неврологічні симптоми мігреней, що виникають через короткочасну кисневу недостатність унаслідок спазму кровоносних судин, що їх живлять. Проявляється у вигляді зорових та мовленнєвих порушень, розладів чутливості. — Прим. перекл. я міг втрачати відчуття кольору, різкості чи руху, а то і взагалі здатність будь-що розрізняти. Ці жахливі, проте заворожливі образи могли зринати переді мною, невиразні й поруйновані, а тоді набути чітких обрисів і відтворитися знов — і це упродовж кількох хвилин.

Моя домашня хімічна міні-лабораторія почала виконувати роль ще й проявної кімнати. Особливо мене приваблювали кольорові і стереофотографії — вони збурили в мені інтерес до того, як мозок створює колір і різкість. Я полюбляв біологію океану майже так само, як хімію, але тепер же волів осягнути роботу людського мозку.

* * *

Я ніколи не був впевнений у своїх інтелектуальних здібностях, хоча мене і вважали тямущим. Як і мої найближчі шкільні друзі, Джонатан Міллер і Ерік Корн, я був одержимий одночасно і наукою, і літературою. Я схилявся перед розумом Джонатана й Еріка, мені було невтямки, чому вони тиняються зі мною. Як би там не було, ми всі троє отримали стипендії до університету. Після цього мене спіткали деякі труднощі.

Для вступу в Оксфорд потрібно складати іспити, які для мене були простою формальністю, адже я вже мав відкриту стипендію. Однак ці випробування я завалив. Коли ж пішов складати їх ще раз, то знову завалив. Спробував скласти втретє — і ситуація повторилася. Тут уже містер Джонс, ректор, покликав мене на приватну розмову: «Сакс, ти блискуче написав роботу для отримання стипендії. То чому ж ти постійно завалюєш цей дурний іспит?». Я не знав, що відповісти, і він продовжив: «Ти маєш останній шанс». Тож я взявся за складання іспиту ще раз, і ця четверта спроба нарешті увінчалася успіхом.