Оливер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

На своєму першому Norton’і, обсяг двигуна якого сягав 250 ку­бічних сантиметрів, я кілька разів мало не потрапив в аварію. Першого разу надто швидко підрулив до перехрестя, коли горіло червоне світло і, розуміючи, що не зможу безпечно загальмувати чи розвернутися, просто поїхав уперед і якимось дивовижним чином прослизнув між двома рядами машин, що рухалися у протилежних напрямках. Реакція не забарилася: я проїхав ще з квартал, припаркувався на бічній дорозі і знепритомнів.

Друга пригода трапилася вночі на звивистій сільській дорозі. Страшенно дощило, зустрічною смугою рухалася машина. Водій не пригасив фари і вони засліпили мене. Я вже готувався до лобового зіткнення, та в останню мить зіскочив із мотоцикла (ця фраза є сміховинно м’якою для опису такого потенційно рятівного і потенційно фатального маневру). Отже, мотоцикл подався в один бік (він уникнув зіткнення з автомобілем, але все одно був розтрощений), а я — в другий. На щастя, на мені був шолом, бутси та рукавички, а також шкіряний одяг. Цей захист був таким надійним, що хоч я і проїхався метрів із вісімнадцять слизькою від дощу дорогою, примудрився не дістати жодної подряпини.

Батьки були шоковані, але дуже втішені, що я повернувся цілим. Вони, на диво, майже не заперечували, щоб я обзавівся потужнішим Norton’ом Dominator на 600 кубічних сантиметрів. Тоді я завершував навчання в Оксфорді й збирався їхати до Бірмінґема, де у місцевій лікарні здобув посаду хірурга-практиканта на перше півріччя 1960 року. Я завбачливо повідомив їм, що завдяки нововідкритій автомагістралі М1, що сполучала Бірмінґем та Лондон, і швидкому мотоциклу зможу навідуватися додому щотижня. У ті часи автострада не мала швидкісних обмежень, тож я міг подолати цю відстань трохи більше ніж за годину.

У Бірмінґемі я познайомився з групою мотоциклістів і тепер міг смакувати задоволення від присутності у такому товаристві, поділяти з кимось свою пристрасть. До цього моменту я був їздцем-одинаком. Сільські околиці Бірмінґема доволі незіпсовані цивілізацією, тому особливо приємно було їздити до Стретфорда-на-Ейвоні, щоб побачити чергову п’єсу Шекспіра.

У червні 1960-го я подався на ТТ — мотогонки «Турист Трофі», які щорічно відбуваються на острові Мен. Мені вдалося роздобути нарукавну пов’язку служби екстреної медичної допомоги. Це дало змогу проникати на заправно-ремонтні пункти й бачити деяких гонщиків зблизька. Я ретельно нотував побачене, маючи намір написати роман про мотоциклетні перегони на острові Мен; провів чимало досліджень із цього приводу, але так і не зрушив із місця. [5] У щоденнику, який я тоді вів, відзначав свої наміри написати п’ять романів (враховуючи книгу про мотоцикли), а також спогади про своє «хімічне» дитинство. Романів я так і не написав, проте 45 років тому написав книгу спогадів «Дядько Вольфрам».

* * *

У 1950-ті Північна кільцева дорога навколо Лондона також не мала швидкісних обмежень, чим вабила до себе любителів гострих відчуттів. Там було відоме кафе Ace («Туз»), де переважно зависали власники швидкісних мотоциклів. «Розміняти сотню» — витиснути сто миль [6] 100 миль — близько 160 кілометрів. — Прим. перекл. за годину — ось мінімальний критерій для того, щоб потрапити до закритої групи Ton-Up Boys. [7] Ton-Up Boys — гонщики, які на мотоциклі могли розігнатися до 160 км/год. — Прим. перекл.

Низка мотоциклів уже й тоді могла витиснути 160 кілометрів, особливо підлагоджені, позбавлені зайвої ваги (в тому чис­лі й вихлопної труби) й заправлені пальним із високим октановим числом. Однак ще більшим випробуванням були «гонки» другорядними дорогами, які вели до магістралі. Варто лише увійти до кафе — і ви ризикували отримати цей виклик. Водночас «гру в боягуза» [8] Гра «в боягуза» (Chicken) — одна з фундаментальних моделей теорії ігор, що описує конкурентні стосунки між двома гравцями. За правилами гравці їдуть на машинах один навпроти одного прямою дорогою, і перший, хто зверне, — програє (тобто стає «боягузом»). — Прим. перекл. не схвалювали, оскільки на Північній кільцевій уже тоді був значний транспортний потік.

Я ніколи не грав у цю гру, проте полюбляв гонки невеликими дорогами. У мого Dommie з його 600 кубічних сантиметрів була дещо збільшена потужність двигуна, та він не міг тягатися із мотоциклами Vincent із обсягом 1 000 кубічних сантиметрів що були у фаворі серед вузького кола завсідників «Туза». Якось спробував проїхатися на Vincent’і, але він здався мені страшенно хитким, особливо на малих швидкостях, і це суттєво відрізняло його від мого Norton’а, оснащеного рамою featherbed [9] Featherbed frame («перина») — у мотоциклах Norton рама із задньою підвіскою маятникового типу, що дає змогу значно покращити керованість транспортним засобом. Рама отримала назву з легкої руки гонщика Гарольда Деніелла, який після випробувань оновленого мотоцикла сказав приблизно таке: «На ньому їдеш як на перині!». — Прим. перекл. і надзвичайно стійкого. (Мене цікавило, чи можна нортонівську раму обладнати двигуном Vincent, і через роки я дізнався, що такі Norvin’и усе ж існують.) Після впровадження швидкісних обмежень уже не було можливості «розмінювати сотню», розваги скінчились, і «Туз» став таким, яким був колись.