Оливер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

Якось моя сила стала в пригоді в неврологічній галузі. У відділенні саме займалися перевіркою зору пацієнта, якому поталанило підхопити кокцидіомікозний менінгіт і гідроцефалію водночас. Під час процедури його очі раптово закотилися і він почав непритомніти, описуючи корпусом конусоподібну фігуру. Це досить пом’якшений опис моторошної ситуації, коли через надмірний внутрішньочерепний тиск мигдалики мозочка й мозковий стовбур виштовхуються через великий потиличний отвір в основі черепа. Смерть у таких випадках може настати за кілька секунд. Миттєво оцінивши ситуацію, я зі швидкістю, подібною до рефлексу, ухопив пацієнта й перевернув його догори дриґом: мигдалини мозочка й мозковий стовбур повернулися назад у межі черепа, а я відчував, що вирвав його з самих лап смерті.

Інша пацієнтка у відділенні, сліпа і паралізована, лежала при смерті через рідкісне захворювання оптиконевромієліт, або ж хвороба Девіка. [167] Оптиконевромієліт (хвороба Девіка) — запальне захворювання, що характеризується селективним ураженням зорового нерва та спинного мозку. — Прим. перекл. Почувши, що я маю мотоцикл і живу в каньйоні Топанґа, вона висловила незвичне останнє побажання: проїхатися зі мною на мотоциклі, петляючи вгору-вниз серпантином, що в’ється через каньйон. Я приїхав до лікарні в неділю разом із трьома приятелями-атлетами, нам вдалося потай винести пацієнтку з лікарні й міцно прив’язати її позаду мене в сідлі. Неспішно ведучи байк, я влаштував їй подорож Топанґою, як вона й хотіла. Коли ми повернулися, здійнявся скандал — я думав, що мене одразу звільнять. Проте і колеги, і пацієнтка були на моєму боці, мені висунули суворе попередження, але вирішили залишити на посаді. Я був для неврологічної кафедри чимось на кшталт тягаря, проте водночас і предметом гордості — єдиний із резидентів мав надруковані статті. Гадаю, саме це у кількох випадках і врятувало мене.

* * *

Часом я міркую над тим, чому так нещадно примушував себе до занять важкою атлетикою. Гадаю, мотиви мав досить банальні — я не був 45-кілограмовим слабаком, як на рекламах культуристів, але був сором’язливим, боязким, невпевненим у собі та надто м’яким. Завдяки важкій атлетиці я став сильним, дуже сильним, проте виявив, що це жодним чином не позначилося на моєму характері — він лишився точнісінько таким, як і раніше. Як і за будь-який надмір, за цей спорт довелося платити. Я настільки накачав присіданнями квадрицепси, що вони стали більш схильними до пошкоджень, і, вочевидь, не без цього впливу, я порвав одне з сухожиль чотириголового стегнового м’язу в 1974 році, а інше — у 1984-му. Коли під час другої травми я лежав у лікарні з довгою шиною на нозі, мене навідав Дейв Шеппард, могутній Дейв, якого я знав іще за часів, коли жив на Масл-біч. Він, накульгуючи, повільно зайшов до палати. Вочевидь, кожен крок давався йому нелегко — чоловік страждав на тяжкий артрит в обох стегнах і очікував на повну заміну суглобів. Атлетика напівзруйнувала наші тіла. Ми з ним подивилися один на одного, і Дейв сказав: «Які ж ми були дурні...». Я ствердно кивнув.

Він сподобався мені, щойно я побачив, як він працює у Центральному осередку молодіжної християнської організації у Сан-Франциско. Це було на початку 1961 року. Мені припало до душі його ім’я: Мел, що з грецької означає «мед» чи «солодощі». Коли він назвав його, у мене в думках зринув потік асоціацій: «медовий», «медоносний», «медоточивий», «медяник»...

— Гарне ім’я — Мел, — зауважив я. — А я — Олівер.

Він мав міцну атлетичну статуру з могутніми плечима й стегнами та бездоганно гладеньку молочно-білу шкіру. Мел розповів, що йому всього дев’ятнадцять, служить у військово-морських силах, а його судно — американський «Нортон-Саунд» — дислокується в Сан-Франциско, тож за можливості він тренується в асоціації. Я тоді також багато тренувався, очікуючи, що можу побити рекорд із присіду, тож наші розклади тренувань іноді збігалися.

Після тренування та душу я мотоциклом підвозив Мела на корабель. Він мав теплу коричневу куртку з оленячої шкіри (за його словами, він сам підстрелив цього оленя у рідній Міннесоті), а я давав йому запасний мотошолом, що завжди возив із собою. Я гадав, що ми добре виглядаємо разом, і коли він сидів позаду мене у сідлі, міцно обхопивши руками талію, я відчував, як тілом розливається лоскотливе збудження. Мел казав, що вперше катався на мотоциклі.

Ми добре проводили разом час упродовж року — того ж року, коли я проходив інтернатуру в Маунт-Зіоні. Ми разом їздили на мотоциклетні прогулянки, ночували в наметах просто неба, плавали у ставках і озерах, а іноді боролися один з одним. Тоді мене, а можливо, і його також, сповнювало чуттєве тремтіння. Було щось еротичне в цьому настирливому протистоянні наших тіл, попри відсутність явного сексуального складника. Сторонньому спостерігачеві і на думку б не спало, що перед ними щось більше, ніж просто боротьба двох молодих чоловіків. Ми обидва пишалися своїми животами з кубиками й качали прес по сто чи більше разів за один підхід. Мел сідав на мене верхи й жартома вдаряв у живіт із кожним підйомом, а потім ми мінялися місцями.