Оливер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

Я вважав це сексуально збуджувальним, гадаю, він також. Мел завжди пропонував: «Поборімося», «Покачаймо прес», хоча це й не було цілеспрямованим статевим актом. Ми могли боротися чи качати прес і водночас отримувати від цього задоволення. Далі справа не заходила.

Я відчував Мелову слабкість, недостатню усвідомленість, прихований страх статевого контакту з іншим чоловіком. Проте наважувався думати, що особливі почуття, які він до мене мав, можуть подолати ці страхи. Я розумів, що маю просуватися дуже обережно.

Наш пасторальний і певною мірою цнотливий медовий місяць, упродовж якого ми насолоджувалися теперішнім і мало зважали на майбутнє, тривав рік, але наближалося літо 1962-го, і ми змушені були будувати плани.

Мелова служба у військово-морських силах добігала кінця — він пішов служити одразу після школи, — тож тепер сподівався вступити до університету. Я мав переїжджати до Лос-Анджелеса для подальшого навчання у резидентурі Каліфорнійського університету, тому ми вирішили разом винайняти квартиру у Венісі, Каліфорнія, — поближче до Веніс-біч і спортивної зали на Масл-біч, де можна було б продовжувати тренування. Я допомагав Мелові із заповненням анкет і заяв на вступ до коледжу Санта-Моніки і придбав йому потриманий BMW — копію моєї машини. Він не любив приймати від мене подарунки чи гроші і знайшов собі роботу на килимовій фабриці недалеко від нашої оселі.

Квартирка була невелика, з маленькою кімнатою і кухнею. Ми з Мелом мали окремі ліжка, а решту помешкання було завалено книгами, численними щоденниками та статтями, які я писав роками. Натомість Мелових пожитків було зовсім небагато.

Ми приємно проводили час уранці: із задоволенням пили каву та снідали, а тоді кожен йшов собі на роботу — Мел на килимову фабрику, а я — до університету. Після роботи йшли до тренажерної зали, а опісля — до кафе «Сідс», розташованого на узбережжі, де полюбляли збиратися важкоатлети. Щотижня ходили в кіно, а кілька разів на тиждень Мел вирушав у самостійну мотоциклетну поїздку.

Вечори бували досить напружені: мені було важко зосередитися, оскільки я занадто гостро відчував Мелову фізичну присутність, не говорячи вже про його чоловічий, плотський аромат, який я так любив. Мелові подобався масаж, і він часто лягав на ліжко долілиць, просячи мене помасажувати його оголену спину. Одягнувши тренувальні шорти, я сідав на нього, мастив спину кістковою олією, яку ми використовували для збереження м’якості нашого мотоциклетного екіпірування, і повільно масажував його струнку, могутню, м’язисту спину. Розслабляючись, віддаючись моїм рукам, він отримував від цього задоволення, як і я — власне, я був на межі оргазму. На межі — це ще нічого, можна було зробити вигляд, що нічого особливого не відбувається. Проте одного разу я не зміг стриматися і сперма заюшила всю його спину. Я відчув, як Мел раптово напружився, а тоді мовчки підвівся і пішов у душ.

За весь вечір він не зронив жодного слова: очевидно, я зайшов надто далеко. (Зненацька я згадав про материні слова, а також мені на думку спало те, що МЕЛ — це її ініціали — Мюріель Еслі Ландау).

Наступного ранку Мел коротко кинув: «Я маю з’їхати, знай­ти власне житло». Я нічого не відповів, але мало не заплакав. Він розповів мені, що кілька тижнів тому під час однієї зі своїх мотоциклетних поїздок зустрів молоду жінку (хоча насправді не таку вже й молоду — вона мала двійко дітей-підлітків), і вона запросила його лишитися у неї. Мел тоді відкинув цю пропозицію заради дружби, проте тепер відчував, що має залишити мене. Однак він сподівався, що ми зможемо лишитися «добрими друзями».

Я з нею не зустрічався, та вважав, що вона забрала у мене Мела. Згадуючи про Річарда десятьма роками раніше, я мучив себе питанням, чи такою була моя доля — закохуватись у «нормальних» чоловіків.

Почувався страшенно самотнім і покинутим, коли Мел виїхав із нашої квартири, і саме у цей переломний момент мене потягнуло до наркотиків як до певного способу надолуження. Я винайняв будиночок у каньйоні Топанґа, який був дуже усамітненим, адже розташовувався на вершині немощеної стежки, і постановив собі більше ніколи ні з ким не жити. [168] Кілька років тому каньйон Топанґа став місцем справжнього паломництва для музикантів, художників і всіх різновидів хіпі, проте на початку 1960-х, коли там якраз жив я, це місце було відносно малонаселеним і дуже тихим. У будинках біля немощених стежок, на кшталт мого, не було близьких сусідів, тож воду привозила вантажівка у резервуарах приблизно на 570 літрів.