Оливер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

Як тільки я розповідав йому історії про те, що переживали мої пацієнти, він одразу ж втягував мене до фізіологічних обговорень: які частини мозку було залучено? Що відбувалося? Чи могли б ми змоделювати це на комп’ютері? Він був від природи здібним математиком, мав ступінь з фізики й полюбляв обчислювальну нейронауку, створюючи моделі й імітації неврологічних систем. [310] Він був вражений, коли я показав йому складні візерунки, які бачить людина в аурі мігрені — шестикутники й геометричні форми різноманітних фігур, включно з фрактальними схемами. Він зумів змоделювати деякі з цих основних візерунків на нейронній мережі, і в 1992 році ми включили цю роботу як додаток до переробленого видання «Мігрені». Математична й фізична інтуїція Ральфа також привела його до думки, що хаос і самоорганізація можуть бути осередком усіх можливих природних процесів, значущих для кожної науки — від квантової механіки до нейронауки, і в 1990 році це стало результатом нової співпраці між нами — додатка до переробленого видання «Пробуджень» — «Хаос і пробудження».

Упродовж наступних двадцяти років ми з Ральфом були чудовими друзями. Кожне літо він проводив в Інституті Салка, а я часто приходив до нього. Як науковець Ральф був безкомпромісний, часто різкий і відвертий, а як людина — товариський, спонтанний і веселий. Йому подобалося бути чоловіком і батьком своїх близнюків. Я також був залучений у їхнє сімейне життя, як свого роду хрещений батько. Нам обом була до вподоби Ла-Хойя, де ми влаштовували тривалі піші чи велосипедні прогулянки, спостерігали за парапланами, що ширяли над крутими схилами або ж плавали в бухті. До 1995 року Ла-Хойя стала столицею світової нейронауки, разом із Інститутом Салка, Дослідницьким інститутом Скріппса і Каліфорнійським університетом у Сан-Дієго, до якого долучився Інститут нейронаук Джеральда Едельмана. [311] Джералд Моріс Едельман (Gerald Maurice Edelman, 1929–2014) — американський біолог, лауреат Нобелівської премії з фізіології та медицини 1972 року (спільно з Родні Портером) «за відкриття, що стосуються хімічної структури антитіл». — Прим. перекл. Ральф познайомив мене з декількома нейронауковцями з числа тих, які працюють в Інституті Салка, і я почав відчувати себе частиною цього надзвичайно різноманітного й самобутнього товариства.

У 2011-му Ральф помер, надто молодим, у п’ятдесят два роки, від раку мозку. Мені страшенно його бракує, проте, як і багато голосів моїх друзів і наставників, його голос став невід’ємною частиною мого мислення.

* * *

У 1953 році, навчаючись в Оксфорді, я прочитав знаменитий лист «про подвійну спіраль» Вотсона і Кріка, коли його було опубліковано у «Нейче». Хотів би зазначити, що я одразу ж збагнув її величезне значення, але ані я, ані, фактично, більшість людей тоді його не вгледіли.

Лише у 1962 році, коли Крік прибув до Сан-Франциско й виступив у Маунт-Зіоні, я почав розуміти усю важливість подвійної спіралі. Крік говорив не про конфігурацію ДНК, а про свою працю у співавторстві з молекулярним біологом Сідні Бреннером, у якій ішлося про визначенням того, як послідовність основ ДНК може зумовлювати послідовність амінокислот у білках. Після чотирьох років напруженої роботи вони продемонстрували, що до трансляції входить код із триплетів нуклеотидів. Саме це відкриття було не менш важливим, аніж відкриття подвійної спіралі.

Утім природно, що Крік уже перейшов до інших речей. У доповіді він згадав, що є дві великі справи, дослідження яких ще попереду — розуміння походження і природи життя, і розуміння зв’язку мозку й розуму — зокрема, біологічне підґрунтя свідомості. Виступаючи перед нами у 1962 році, чи ж мав він хоча б приблизне уявлення про те, що це будуть ті самі теми, з якими він сам виступатиме прийдешніми роками, відколи «пов’язав себе» з молекулярною біологією чи принаймні вивів її на позицію, звідки можна делегувати іншим?

У 1979 році Крік опублікував у «Сайнтифік Американ» статтю «Міркуючи про мозок», що певною мірою легітимізувала вивчення свідомості у нейронаукових категоріях. До цього питання свідомості вважалося невиправно суб’єктивним, а тому недоступним для наукового вивчення.

За кілька років, у 1986-му, я зустрів його на конференції у Сан-Дієго. Там юрмилося чимало науковців, проте коли настав час обіду, Крік висмикнув мене, схопив за плечі і всадовив поруч із собою зі словами: «Розказуйте мені історії!». Зокрема, він хотів почути розповіді про те, як може змінитися зорове сприйняття через захворювання чи ушкодження мозку.