Оливер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

Містер І. скаржився, що у похмурому, «тупому» чорно-білому світі, у якому він тепер жив, люди мали жахливий вигляд і малювати було неможливо. Він запитував, чи не стикався я з таким випадком раніше і чи зможу простежити, що трапилося, й допомогти йому.

Я відповів, що чув про такі випадки набутої ахроматопсії, але ніколи з ними не стикався. Я не був певен, чи зможу допомогти йому, проте запросив містера І. на зустріч.

У містера І. колірна сліпота розвинулася у шістдесят п’ять років — абсолютна колірна сліпота, так, немовби він «дивився чорно-білий телевізор». Раптовість цього випадку була несумісною з будь-яким повільним погіршенням, що може спіткати колбочкові клітини сітківки, натомість вона викликала неприємність на значно вищому рівні — у ділянках мозку, відповідальних за сприйняття кольору.

До того ж, виявилося, що містер І. втратив не лише здатність розпізнавати кольори, а й здатність уявляти їх. Тепер він бачив чорно-білі сни, і навіть з аур його мігрені було висмоктано колір.

За кілька місяців до того я приїздив до Лондона з нагоди публікації «Капелюха», і колега запросив мене відвідати конференцію у Національній лікарні на Квін-сквер: «Виступатиме Семір Зекі, — сказав він. — Йому немає рівних у дослідженні колірного сприйняття».

Зекі проводив нейрофізіологічне вивчення колірного сприйняття шляхом запису з електродів, поміщених у зорову кору мозку мавп і показав, що за побудову кольору відповідає єдина ділянка (V4). Він припустив, що, ймовірно, така ж ділянка є і в мозку людини. Я був зачарований його розповіддю, особливо тим, як він використовує слово «побудова» стосовно колірного сприйняття.

Здавалося, що від роботи Зекі випромінює абсолютно новий тип мислення, і це спонукало мене до думки, що свідомість, можливо, має основу, пов’язану з нервовою системою у такий спосіб, про який я ніколи раніше не думав. Я зрозумів, що з нашою новою здатністю отримувати зображення мозку й нововинайденими можливостями фіксації активності окремих ней­ронів у мізках живих істот, які перебувають у свідомості, ми маємо бути спроможні окреслювати, яким чином і де «будується» різного роду досвід. Це була запаморочлива думка. Я усвідомив, який величезний стрибок зробила нейрофізіологія від часів мого студентства на початку 1950-х, коли запис діяльності окремих нервових клітин, доки тварина перебуває у свідомості, сприймає і діє, був поза межами наших можливостей і практично поза межами нашої уяви.

* * *

Приблизно тоді ж я пішов на концерт до Карнеґі-холу. До програми входили «Велика меса до мінор» Моцарта, а після антракту — його «Реквієм». Сталося так, що на кілька рядів позаду мене сидів молодий нейрофізіолог Ральф Зіґель. За рік до того ми перетиналися, коли я відвідував Інститут Салка, де він був одним із протеже Френсіса Кріка. Коли Ральф побачив у мене на колінах блокнот, у якому я безперервно писав упродовж усього концерту, він зрозумів, що незграбна постать попереду це, вочевидь, я. Наприкінці концерту він підійшов до мене й представився, і я одразу його впізнав — не за обличчям (більшість облич мені здаються однаковими), а за полум’яним рудим волоссям і зухвалою, енергійною манерою поведінки.

Ральфу стало цікаво, що я писав упродовж усього концерту. Він запитав, чи я зовсім не усвідомлював музики, на що я відповів, що усвідомлював музику, і не просто як тло. Я процитував Ніцше, який також писав на концертах. Він полюбляв Бізе і якось написав: «Бізе робить мене кращим філософом».

Я сказав, що вважаю, що Моцарт робить мене кращим неврологом і що я писав про пацієнта, якого приймав — художника з колірною сліпотою. Ральф був у захваті: він чув про містера І., тому що я розповідав про нього Френсісу Кріку раніше того ж року. Сам Ральф займався дослідженням зорової системи тварин, проте він сказав, що хотів би зустрітися з містером І., який, на відміну від мавп, зможе йому розповісти про те, що саме він бачить (чи не бачить). Він намітив півдесятка простих, але дуже важливих тестів, що могли б точно вказати, на якому етапі руйнується побудова кольору в голові художника.

* * *

Ральф завжди міркував серйозними фізіологічними категоріями, тоді як неврологи, включно зі мною, часто вдовольняються феноменологією хвороби чи ушкодження мозку, мало замислюючись над точними механізмами, залученими до цього, і взагалі не задумуються над основним питанням: як із мозкової активності виринає досвід і свідомість. Для Ральфа усе, що він досліджував у мавпячому мозку, всі відкриття, які він так терпляче збирав одне за одним, було спрямоване на це основне питання — зв’язок мозку й розуму.