Оливер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

Якось на початку 1990-х надійшло попередження, що насувається потужний ураган, і поліцейські, які прибули, оголосили у мегафон про необхідність евакуації. Але Скіп, який знав усе про витівки штормів та морів і мав настільки гучний голос, що міг перекричати будь-який мегафон, висловив незгоду. «Стояти! — пророкотів він. — Усі лишайтеся на місцях!» Після чого запросив усіх на ураганну вечірку до себе на терасу — поспостерігати, як повз нас проходитиме око бурі. [273] Око бурі — область прояснення і тихої спокійної погоди, що утворюється у центрі зрілого циклону, має круглу форму та діаметр 30–65 кілометрів, оточена стіною ока — кільцем бурі, що характеризуються найжорсткішою погодою в межах циклону. — Прим. перекл. Якраз перед настанням півночі, як і передбачав Скіп, вітер ущух і нас раптово огорнули спокій і тиша. В оці бурі світило сонце, ясніло небо — панував тихий, магічний спокій. Скіп розповів, що інколи можна побачити птахів чи метеликів, яких приносить в оці бурі за тисячі кілометрів, навіть із Африки.

На Гортон-стрит ніхто не замикав дверей. Ми всі наглядали одне за одним і за нашим маленьким спільним узмор’ям. І нехай воно мало лише кілька метрів завширшки, та це було наше узмор’я, і щороку на День праці ми влаштовували на крихітному клаптику піску пікнік, смажачи на рожні ціле порося.

А разом з іншим сусідом Девідом ми часто відправлялися у тривалі запливи затокою. Девіду були властиві обачність і здоровий глузд, яких бракувало мені, і зрештою він часто допомагав уникнути халепи. Утім інколи я заходив надто далеко: наприклад, одного разу вирішив уплав подолати відстань аж до мосту Троґс-Нек, внаслідок чого мене мало не розрізав навпіл якийсь катер. Коли я розповів про це Девіду, він був шокований. За його словами, якщо мені так хочеться плавати («як ідіот») на шляху прямування суден, то варто принаймні чіпляти позаду себе оранжевий плавальний буй, щоб мене було легше побачити у воді.

Часом у прибережних водах Сіті-Айленду я натрапляв на маленьких медуз. Проте не надавав значення незначним опікам, які вони викликали, злегка торкаючись до мене, але в середині 1990-х почали з’являтися значно більші екземпляри — Cyanea capillata — лев’яча грива (саме вони стали причиною загадкової смерті в одному з оповідань останньої збірки про Шерлока Холмса). Зустріч із такою медузою не віщувала нічого доброго. Її дотик лишав на шкірі страшенно болючі рубці разом із негативним впливом на частоту серцебиття і кров’яний тиск. Якось десятирічний син одного з сусідів, якого вжалила така медуза, отримав небезпечний анафілактичний шок. Його язик і обличчя так набрякли, що він заледве міг дихати, і порятунком стала негайна адреналінова ін’єкція.

Коли медузна пошесть набула ще більшого розмаху, я почав плавати в повному підводному спорядженні включно з маскою для обличчя. Неприкритими лишалися тільки губи — їх я густо змащував вазеліном. І навіть з цим усім я одного дня з жахом виявив Cyanea розміром із футбольний м’яч у себе під пахвою — так настав кінець мого безтурботного плавання.

Щороку у травні й червні, коли місяць був уповні, на нашому узмор’ї, як і на всьому Північно-західному узбережжі, відбувалося надзвичайне стародавнє дійство — на берег повільно вибиралися для спарювання мечохвости — створіння, які заледве змінилися з часів палеозою. Споглядаючи цей ритуал, що відбувався без змін упродовж уже 400 мільйонів років, я сповна відчував усю глибину часу.

* * *

Сіті-Айленд був ідеальним місцем для неквапливих прогулянок — уздовж Сіті-Айленд-авеню і прилеглими вуличками, довжина яких зазвичай не перевищувала одного-двох кварталів. На острові було чимало витончених будинків з мезонінами, зведених ще за вікторіанських часів, і кілька верфей, що лишилися з часів розквіту там яхтобудування. Сіті-Айленд-авеню заповнена ресторанами морепродуктів: від вишуканого освяченого часом «Твейтс-Інн» до «Джонніз Ріф», де можна було поласувати рибою зі смаженою картоплею просто неба. Мені ж найбільше до вподоби був «Спаутерз-Інн» — тихий і скромний ресторанчик із зображеннями на китобійну тематику на стінах, у якому щочетверга подавали гороховий суп. Це було улюблене місце і Божевільної Мері.

У цьому маленькому містечку я став почуватися значно менш сором’язливим. Ми зверталися один до одного на ім’я і були у товариських стосунках з адміністратором «Спаутерз», з керівником бензозаправки й поштарями (вони стверджували, що ніхто ще не надсилав і не отримував так багато листів; а коли вийшов друком «Капелюх», ця кількість значно зросла).