Оливер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

Сіті-Айленд мав свою індивідуальність, звичаї, традиції, а корінне населення острова, «шукачі молюсків», проявляло виняткову повагу до людей із певними специфічними рисами. Наприклад, до доктора Шаумбурґа, колеги-невролога, який у дитинстві захворів на поліомієліт, а тепер повільно сунув на своєму великому трициклі по Сіті-Айленд-авеню, чи Божевільної Мері, у якої час від часу траплялися психотичні розлади, під час яких вона ставала в кузові свого пікапа й лякала усіх страшним судом. Але до неї ставилися просто як до однієї із сусідок. Направду, здавалося, що у неї особлива роль — премудрої жінки, чий ясний здоровий глузд було охоплено вогнями психозу.

Коли мене виселили з квартири у Бет-Авраамі, я винайняв горішній поверх будинку в одної милої пари у Маунт-Верноні, проте часто автомобілем чи велосипедом їздив до Сіті-Айленда й Орчард-Біч. Літніми ранками перед роботою на велосипеді приїжджав на пляж, щоб поплавати, а на вихідних пускався у довші запливи — часом обпливав довкола Сіті-Айленда — це займало близько шести годин.

Під час одного з таких запливів у 1979 році я побачив на краю острова чарівний бельведер. Тому вибрався з води, щоб подивитися на нього ближче, потім пройшовся вулицею і на одному з будиночків побачив табличку з написом: «Продається». Я, весь мокрий, постукав у двері, й мені назустріч вийшов власник — офтальмолог із лікарні при Коледжі Ейнштейна. Він саме завершив стажування і тепер перебирався з родиною до Північно-Західного Тихоокеанського узбережжя. Власник показав будинок (мені дали рушник, тож у приміщенні з мене не капало), і він мене неабияк зачепив. Усе ще в плавках я попрямував до офісу агента з нерухомості, що розташовувався далі по Сіті-Айленд-авеню, і сказав, що хочу купити будинок.

Ще з часів навчання у резидентурі Каліфорнійського університету я мріяв про власний будинок на кшталт того, який винаймав тоді у каньйоні Топанґа. Дуже хотів, щоб він був біля води, і я міг лише у плавках і сандалях спускатися до моря. Отже, обшитий червоною вагонкою будиночок на Гортон-стрит за півкварталу від узбережжя був найкращим варіантом.

Я не знав, як володіти будинком, тому катастрофа не забарилася. Коли я тієї ж зими подався на тиждень до Лондона, то не розумів, що мав залишити опалення увімкненим, щоб труби не замерзли. Тому, коли повернувся з Лондона й відчинив вхідні двері, на мене очікувало жахливе видовище. Труби нагорі потріскалися і потекли, уся стеля в їдальні жмуттям звисала над столом, а сам стіл разом зі стільцями було вщент розламано. Безнадійно зіпсовано було й килим під ними.

Коли я був у Лондоні, батько запропонував мені (оскільки я тепер мав власний будинок) забрати його рояль — прекрасний старовинний «Бехштейн» 1895 року — року батькового народження. Тато володів ним понад п’ятдесят років і раніше грав на ньому щодня, але тепер, коли йому було вже далеко за вісімдесят, його пальці були здеформовані артритом. Після того, як я побачив масштаби руйнування, мене охопила хвиля жаху, підсилена думкою про те, що саме тут стояв би рояль, якби придбав будинок раніше.

Багато моїх сусідів на Сіті-Айленді були моряками. Прилеглий будинок належав Скіпу Лейну і його дружині Доріс. Він більшу частину свого життя був капітаном великих торгових суден, і тепер у його будинку було стільки корабельних компасів, штурвалів, нактоузів [272] Нактоуз (від нідерл. nachthuis, «нічний будиночок») — ящик, у якому зберігаються компас та інші навігаційні інструменти. — Прим. перекл. і ліхтарів, що він і сам почав нагадувати корабель. Стіни завішані фотографіями суден, якими він колись керував.

Скіп міг нескінченно довго розповідати про життя біля моря, але тепер, після виходу на пенсію, він полишив величезні кораблі заради крихітного одномісного суденця «Санфіш» . На ньому він часто перепливав Істчестерську затоку й вважав за дрібницю дістатися ним до Мангеттена.

Попри те, що Скіп важив близько 115 кілограм, він був надзвичайно сильним і навдивовижу моторним. Я часто бачив, як він щось лагодить на даху свого будинку, — гадаю, йому прос­то подобалося відчувати себе над землею. А одного разу Скіп прий­няв виклик: виліз на 9-метрову опору сіті-айлендського мосту, підтягнувшись тільки за допомогою м’язів, після чого балансував на одній із його балок.

Скіп і Доріс були ідеальними сусідами — надзвичайно енергійні й пристрасні до життя, вони ніколи не нав’язували свого товариства, але за потреби готові були нескінченно надавати допомогу. На Гортон-стрит розташовувалося всього з десяток будинків, у яких проживало не більше тридцяти мешканців, і якщо з-поміж нас був лідер, людина, здатна до рішучих дій, то такою людиною був Скіп.