Шарль Данцir - Навіщо читати

З усіх авторів написаних колись фраз урятованим буде той, у кого читач запам’ятає якусь фразу, бодай одну, яка міститиме всі інші в його пам’яті, сприяючи підтримці інтересу, приязного почуття чи бажання перечитати.

Твір, позбавлений суджень людей, зрештою, у жахливих муках сконає.

У Франції ми, спрощуючи свій вибір, любимо заслужених татуювальників, якими є автори максим. У їхні книжки входиш, як у майстерню татуювання, де на стінах вивішено максими, немов зразки драконів, дельфінів, мертвих голів чи узорів різних племен. Вони назавжди татуюють наш розум. Ми захоплено повторюємо їхні фрази для нашого вічно оновлюваного захоплення, ми шелихвости розкоші, яких один полеміст прозвав їх «цитувальним Інтернаціоналом» [89] Автор пародіює вираз «ситуаційний Інтернаціонал», зумовлений інтелектуальним рухом 1968-х років, подвижником якого був Ґі Дебор; сюди він зараховує тих, хто любить жонглювати відомими цитатами, щоб підкреслити свою освіченість і показати, що вони серед своїх. (сам він цитував мало).

Мій розум від мене тікає. Розмовляючи, мушу хапати його за хвіст.

«Короткими фразами, моя люба…» Звідки це? Фуркьє-Тенвіль Марії-Антуанетті? Існує ідеологія короткої фрази, яка, як і всі ідеології, заперечує розмаїття життя. Добре, коли є книжки з обома видами фраз: довгими, які увиразнюють гостроту коротких, і короткими, які підкреслюють принадливість довгих. Книжки, що складаються лише з коротких фраз, незрідка складають враження нескінченного. За винятком тих, що для цього створені. Перевага збірників максим полягає в тому, що на них можна відповісти. Тоді як читаючи роман чи есей, читач потрапляє у сітку, а проміжки між максимами залишають місце, щоб поставити тире й висловитися. Паскаль: «Усі люди намагаються бути щасливими». Тут прослизаємо ми: «Ти в цьому так певен? Може, ти — приклад протилежного?». Максими подобаються читачеві, бо створюють у нього ілюзію діалогу.

Хто настільки ж легкий, як француз? Хто, як він, їде у Венецію, щоб подивитися на гондоли?

Вовенарг. Міркування і Максими

Насправді Паскаль максим не писав. Його фрази й уривки назвали «думками», і дуже доречно; ідеться про ремарки, нотатки при читанні, записки, роздратовані коментарі до Монтеня, все це намагнічено його особистістю та виходом на поверхню підземної ріки його міркувань. Це, власне, есей, в якому він мав заповнити проміжки. Чи він його написав би? Що ж до максим, то вони не є цитатами. Цитата, як і безліч разів відтворений указівний палець Господа на стелі Сикстинської капели, є окрушиною автора, що не обов’язково відображає ціле. Особливо у белетристиці. Слова персонажів роману авторові приписувати не можна. Фраза професора Брішо, йолопа від етимології у романі «У пошуках утраченого часу», — це лише фраза, а не думка Пруста.

Вам не досить придурків у житті? Вам подавай їх ще й в романах?

Максима — це найближчий до автора текст, майже безпосередня еманація його думки й почуття Вона не уривок, а сутність. Завершений, відполірований, досконалий предмет. Патрон. Автор стріляє ним у того, кого називає «людиною». Автор максим — добровільний мізантроп. Він загалом не досягнув значних успіхів у житті. Ларошфуко не вдалася військова кар’єра. Вовенарг зазнав невдачі з Фрондою. Шамфор [91] Шамфор, Себастьєн-Рош Ніколя де (1740 або 1741–1794) — французький філософ-мораліст, письменник. — невдаха від народження, бо у вік аристократів він походив із простолюду. Звідси й тон утрати ілюзій, зневаги, ба навіть відрази, що так часто властиві максимам. Це пастилки для гіркоти. Вони нам її передають. І це неймовірно захоплює читача. На відміну від романів, де він намагається ідентифікувати себе з персонажами, читач може досхочу зневажати об’єкт максим, ту «людину». Цим величним словом «людина» автор максим називає своїх особистих ворогів. Людина — це інший, але не той інший, далекий і, значить, чудовий, а цей інший — близький, отой покидьок. Людина — це сусід. Досить одного кроку — читач робить його нечасто, — аби дійти висновку, що людина — це він сам. «Вдячність більшості людей — це лише таємне бажання отримати ще більші блага» (Ларошфуко). О, та підла людина! Той чортів не-я! Максими вказують на прогріх ідеально поганого чужинця. Якщо інколи трапляються християни, які взаємно звинувачують один одного в помилках, вони ніколи не бувають авторами максим і рідко — їхніми читачами.