Шарль Данцir - Навіщо читати

Роже де ла Френе [50] Френе, Роже де ла (1885–1925) — французький художник, представник кубізму. .

Чоловік, що читає (бл. 1910).

Мені здається, що настільки захопившись читанням, він навіть не відчуває гладенького паперу під пальцями. Він цілковита протилежність ненажери Йорданса [51] Йорданс, Якоб (1593–1678) — фламандський художник, один з видатних представників фламандського бароко. Мається на увазі картина «Король гуляє». (бл. 1635).

Вінченцо Фоппа [52] Фоппа, Вінченцо (бл. 1430–1515) — італійський художник, засновник ломбардської школи живопису. .

Дитя, що читає (бл. 1464).

Я оце себе запитую, чи не позує ця захоплена читанням і самою ідеєю читання дитина. У такому віці щось подібне трапилось і зі мною, коли мені заманулося вразити дорослих, вони справді були вражені або зробили вигляд, що це так. Мені досі за це соромно, але це ніщо порівняно з професійними любителями позувати. Це абсолютна протилежність цій проституйованій дитині:

Нам не потрібні святі з їхнім викличним смиренням у золотих рамках, нам не потрібні військові з випнутими мармуровими торсами на майданах, нам не потрібні гуманітарії, які розмахують своєю одноденною послужливістю перед камерами, нам не потрібні всі ці люди, які стоять, зневажаючи нас своєю моральністю. Нахабство читача полягає в іншому, в цій зосередженості серед дії, в духові, відірваному від практичного життя, в цьому низько схиленому над рядками чолі, у них він читає про речі, що укріплюють його проти різних сил. Авжеж, це ще одна причина читати: читач виставляє напоказ своє бідолашне маленьке єство серед сили, що йде. Читаючи, він забезпечує себе засобами для подолання своєї слабкості.

Завдяки мирному, зосередженому, відстороненому виразу обличчя видається немов би читач перебуває в іншій країні. Так воно і є. Порівняно з епілепсією відеоігор, до яких ми також виявляємо схильність, зосередженість, скажімо, менше кидається в очі. Самозаглиблення може бути й у жорстокості. Великі злочини задумувались у спокої. Спогад про гру «Монополія». У 14 чи 15 років, після сесії рідкісної жорстокості, хоча й без криків, я вирішив більше в неї не грати. Думати про те, що ігри у війну породжують більше жорстокості, ніж зрізання троянд, наївно. Будь-яка гра може вилитись у жорстокість. Через поняття дитинства, яке до нього прив’язане, і його ретроспективну ідеалізацію (звісно, через ностальгію за єдиним періодом життя, коли згідно зі звичаєвим правом можна бути безвідповідальним) — слово «гра» приховує те, що жорстокість присутня в людині, а не в грі чи читанні. Те, що я кажу тут, я колись висловив публічно у присутності помічника генерального прокурора Паризького апеляційного суду, чоловіка радше правих поглядів, якого щиро обурило почуте. Він обурився публічно, не виявляючи надміру злої волі, що заполонює людей правосуддя, тільки-но вони звертаються до аудиторії, та з відносно незначною долею театральних поривань, за які представники судової влади докоряють адвокатам. «Та що ви, месьє!.. Ви наважуєтесь оспорювати цивілізаційну роль читання…» тощо. Пізніше помічник генерального прокурора скромно вихвалявся, що цивілізованою людиною він став лише завдяки книжкам. Саме завдяки цьому він одразу ж зміг підписатися під словами телевізійного хроніста-екстреміста, який вмістив їх у книжці . Саме цивілізованість завдяки читанню дала його співбратові імперському адвокатові Пінару [53] Пінар, П’єр Ернест (1822–1909) — імператорський прокурор і міністр внутрішніх справ, відомий своїми звинувачувальними промовами проти «Мадам Боварі» Флобера та «Квітів зла» Бодлера. виголосити звинувачувальну промову проти Ґустава Флобера у лютому 1857 р., а за півроку — проти Шарля Бодлера й домогтися їх засудження виправним судом Парижа. Ось так цивілізована завдяки читанню людина знищила дві найбільш значущі книжки ХІХ ст.