Шарль Данцir - Навіщо читати

Оскільки підлітком я читав дуже багато авторів минулого, моє бачення життєвих небезпек було трохи зміщеним. Тривалий час я зберігав велику недовіру до нахлібників під впливом манії одного автора ХІХ ст. і не знайшов нічого більш соціально ідеального, як за прикладом персонажів Оскара Вайлда, не платити своєму кравцеві. Пізніше з одного сучасного роману я дізнався, що голитися знизу вгору погано, бо волосини, що відростають, стають жорсткішими. Тож більше не казатиму, що читання не готує до життя!

Я настільки упереджений щодо літератури, що відчуваю спонтанну відразу до книг, призначення яких чогось мене навчити. Мені здається, що вони заражають літературу на кшталт того, як виставкові зали картин пенсіонерів Національного товариства залізниць Франції заражають, на мою думку, живопис. Я волію пізнавати радше людей, ніж книжки.

Флобером захоплюються частково для того, щоб його вивчити. П’ять років, щоб написати «Мадам Боварі»! Оце так галера! Скільки виправлень! Безліч переробок. І що? Невже «Пармська обитель» менш гарна, бо була надиктована за 42 дні, навіть якщо Стендаль просто вихвалявся? В усьому цьому я вбачаю страх викладачів («Учень вертлявий. Має старатися»), а на додачу — зневагу до мистецтва, яка недалеко відійшла від пошлостей, що їх письменники чують упродовж життя: «О, якби в мене був час, я б такий роман написав!». Завдяки листам, у яких він залишив свідчення своїх страждань, цей антидемократ Флобер став мимовільним пропагандистом творчої демократизації. Так чи так, за свої успіхи нам доводиться платити. Флоберу на це плювати. Шедевру байдужі коментарі (як ось оцьому). На дні могили він перебуває під захистом своїх творінь, Емма Боварі та Фредерік Моро, брат і сестра Гамлета, Івана Ілліча й усіх інших персонажів, характери яких дуже добре збагнули їхні творці, які — хай якими слабкими, дурними чи жахливими вони можуть видаватися — вловили в них внутрішнє, спільне для всіх людей світло, завдяки чому мільйони читачів — жінок, чоловіків, нормандців і чужинців у ХІХ ст. й у всі часи — заявляють: «Мадам Боварі — це я».

Читати можна й для того, щоб себе втішити. Як на мене, це ще гірший мотив. Цього, до того ж, досягти не вдається. Оскільки ж цього годі досягти, значить література робиться не для цього. Література — не утішителька. Це все-одно що казати, що вона розважає. Ба більше, для наших страждань була б образливою думка, що їх можна зітерти просто якимось моментом читання. Монтеск’є дуже великий письменник, але він написав одну з найобурливіших фраз: «Я ніколи не відчував горя, яке не могла б розвіяти годинка читання». Що тут можна додати: це був великий холодний розум.

Цій фразі відповідає фраза Оскара Вайлда із «Занепаду мистецтва брехні»: «смерть Люсьєна де Рюбампре — одна з найбільших трагедій мого життя». Це, без сумніву, фраза, яку Вайлд через фіґлярство кинув у розмові й про яку він, не обманюючи, міг сказати, що вона йому дуже дорога. Вайлд був людиною фраз, і його віра в них не була твердою, як сталь. Наведена фраза, звісно, естетська. Естетизм — це інша форма холодності: істеричної холодності. Кількома роками пізніше Вайлд справді пережив трагедію, набагато боліснішу, ніж смерть вигаданого персонажа.

Читання не втішає. Воно певним чином породжує безнадію. Безнадія — це аж ніяк не смуток. Нам це показує Паскаль, великий Паскаль, автор «Думок», який пише, як орел, котрий стрімко лине в небо, розмахуючи крилами, що стукають, наче ножі, Паскаль, який змушував себе вірити у Надію християн, сподівання на царство небесне: «Ми ніколи не живемо, а сподіваємось жити, оскільки ми завжди схильні бути щасливими, ми неодмінно ними станемо». Все просто, підсумовує він:

«Помирають наодинці». Ну ж бо, це не сумно. Безнадія — такий же факт, як дощ чи сонце. Сумною швидше може бути надія з її ілюзіями, якими вона, наче шарфом, замотує нам шию, щоб потім задушити. У товаристві Паскаля й кількох інших письменників читачі дорослішають, вони нічого від себе не приховують і від цього не страждають.

«Цікаве читання так само корисне для здоров’я, як і фізичні вправи для тіла», — казав Кант, який ніколи доти не бачив, щоб я його стільки цитував. Він цим ошелешений, можна помітити, як він на один метр відхилиться від щоденного маршруту у своєму калінінградському саду. «Ах-ах, Данціг мене цитує. Він що, сподівається на переклад у Німеччині? Чи на кафедру в Колеж де Франс, куди його оберуть загальним схваленням? О, марнославство французів не зрівняти з їхньою наївністю!». І навіть коли читання додасть здоров’я, це не може бути достатнім мотивом. Є стільки речей, які додають здоров’я. Здоров’я виправдовує процес читання не більше, ніж процес письма, коли його здійснюють як терапію. Читач вільний читати ті праці, в яких, не цікавлячись іншими, автор відціджує свої клопоти. Ці ганчірки егоцентризму слід повикидати з бібліотек.