Марк Хэддон - Загадковий нічний інцидент із собакою

— Здоров був, партнере! — сказав він. Це один із його жартів.

— Привіт, — відповів я.

Я далі дивився фільм, а Батько пішов на кухню.

Я забув, що залишив свою книжку на кухонному столі, оскільки мене надто зацікавив фільм із циклу «Синя планета». Це те, що називається Втратити Пильність, а цього ніколи не можна робити, якщо ти детектив.

Коли Батько зайшов у вітальню, було 5:54 вечора.

— Що це таке? — спитав він, але сказав це дуже тихо, тож я не зрозумів, що він сердиться, оскільки він не кричав.

У правій руці він тримав мою книжку.

— Це книжка, яку я пишу, — відповів я.

— То це правда? То ти справді розмовляв із місіс Александер? — сказав він, але вимовив це дуже тихо, тож я досі не розумів, що він сердиться.

— Так, — відповів я.

— Господи Ісусе, Крістофере. Невже ти, бляха, такий дурний? — сказав тоді він.

Це те, що Шивон називає риторичним запитанням. У кінці такого речення стоїть знак питання, але на нього не треба відповідати, оскільки людина, яка ставить таке запитання, вже знає відповідь. Риторичні запитання важко розпізнати.

— Що я тобі, бляха, казав, Крістофере? — сказав Батько, цього разу набагато гучніше.

— Не промовляти ім’я містера Шиєрса в нашому домі. І не питати в місіс Шиєрс або в когось іншого, хто вбив того клятого пса. І не залізати без дозволу в чужі сади. І покинути гратися в клятого детектива. Тільки я нічого цього не робив. Я просто спитав у місіс Александер про містера Шиєрса, оскільки…

Але Батько перебив мені мову:

— Не засирай мені мозок, лайно ти мале. Ти чітко знав, що ти, у біса, робиш. Не забувай, я прочитав цю книжку, — сказав він, а потім підняв її вгору, потрусив нею й спитав: — Що ще я тобі казав, Крістофере?

Я подумав, що він поставив чергове риторичне запитання, але не був упевнений. Мені було важко збагнути, що треба відповідати, оскільки я починав лякатися й бентежитися. Тоді Батько повторив своє запитання:

— Що ще я тобі казав, Крістофере?

— Не знаю, — відповів я.

— Та годі. У тебе ж, бляха, ідеальна пам’ять, — сказав він.

Але мені було важко думати.

— Я казав не пхати свого довбаного носа в чужі справи. А ти що робиш? Пхаєш свого носа в чужі справи. Ходиш тут, ворушиш минуле й ділишся ним із кожним стрічним. Що ж мені робити з тобою, Крістофере? Що ж мені, бляха, з тобою робити?

— Я просто теревенив із місіс Александер. Я не займався розслідуванням, — пояснив я.

— Прошу тебе, Крістофере, зроби мені одну послугу. Одну-єдину послугу, — сказав тоді він.

— Я не хотів розмовляти з місіс Александер. Місіс Александер сама…

Але Батько знову перебив мені мову й дуже міцно схопив за руку.

Раніше Батько ніколи не хапав мене таким чином. Мати інколи могла мене вдарити, оскільки вона мала запальну вдачу, а це означає, що вона сердилася швидше, ніж інші люди, і частіше кричала. Але Батько має спокійнішу вдачу, а це означає, що він не так швидко сердиться й не так часто кричить. Тому я зовсім не очікував, що він так мене схопить.

Мені не подобається, коли люди мене хапають. А також мені не подобається, коли трапляється щось неочікуване. Тож я його вдарив так само, як ударив поліцейського, коли той схопив мене за руку й підняв на ноги. Але Батько не відпустив мене й став кричати. Тож я знову його вдарив. І я не пам’ятаю, що робив потім.

На короткий період часу в мене відібрало пам’ять. Я знаю, що він був коротким, оскільки потім звірився з годинником. Було схоже на те, що мене вимкнули, а потім знову ввімкнули. А коли мене знову ввімкнули, то я сидів на килимі, притулившись спиною до стіни, на моїй правій руці була кров, а щока боліла. Батько стояв на килимі переді мною на відстані одного метра, дивився на мене й досі тримав мою книжку в правій руці, але тепер вона була перегнута навпіл, і кутики зовсім обтріпалися, і на його шиї була велика подряпина, а рукав сорочки з зеленими й блакитними квадратиками сильно порвався, і Батько важко дихав.

Приблизно за хвилину він повернувся до мене спиною й пішов на кухню. Там він відчинив двері з чорного ходу й вийшов надвір у сад. Я почув, як він підняв кришку сміттєвого бака, кинув щось у нього й з грюкотом опустив кришку.

Потім він знову зайшов у кухню, та вже без книжки. Тоді він замкнув двері з чорного ходу, поклав ключ у маленький фарфоровий жбан у формі товстої монашки, став посеред кухні й заплющив очі. Потім він їх розплющив і сказав:

— Треба, бляха, випити.

І він узяв собі бляшанку пива.