Маргерит Дюрас - Пробудження Лол В. Штайн

Я танцюю надто повільно, і часто мої ноги втрачають гнучкість, я збиваюся з ритму. Лол підлаштовується, залишаючись неуважною до моїх помилок.

Татіана слідкує очима за нашим важким кружлянням. Нарешті П’єр Беньєр підходить до неї. Вони танцюють.

Вже сто років я тримаю Лол в обіймах. Я нечутно говорю з нею. Завдяки змінним рухам П’єра Беньєра, Татіана від нас захована, тож вона не може ні бачити, ні чути.

— Ви поїхали до моря?

— Вчора я їздила до Т. Біч.

— Чому ви нічого не сказали? Чому? Навіщо туди їхати?

— Я думала, що…

Вона не закінчує. Я м’яко наполягаю:

— Спробуйте сказати мені. Що…

— Ви б здогадалися.

— Це неможливо, мені необхідно бачити вас, це неможливо.

Ось Татіана. Чи помітила вона, що я щось дуже квапливо повторив? Ми замовкаємо. Потім, ще раз — коли ми знаходимося лише під теплим, ледь заінтригованим поглядом Жана Бедфорда.

У моїх обіймах Лол розгублена — вона перестає йти за мною в танці — раптом обважніла.

— Ми поїдемо разом до Т. Біч, якщо ваша ласка, післязавтра.

— Надовго?

— На один день, можливо.

Ми маємо зустрітися на вокзалі, рано-вранці. Вона називає мені точну годину. Я маю поговорити з П’єром Беньєром, щоб попередити його про мою відсутність. Чи маю я це зробити?

Я вигадую:

Вони все ще мовчать, думає Татіана. Я звикла, що я вмію змусити його поринути в німотне та сумовите отупіння, він виходить із нього із зусиллям, воно йому подобається. Але це мовчання, яке він споглядає зараз разом із Лол В. Штайн, я не думаю, що колись бачила, як він споглядає його зі мною, навіть уперше, коли він прийшов до мене одного дня, коли не було П’єра й коли він забрав мене, не кажучи ні слова, до Готелю де Буа. Ось чого я не розумію: цей чоловік, який поступово зникає, каже, що любить, бажає, хоче знову побачити, зникає ще більше, тією мірою, якою він це каже. Певно, я маю невеликий жар. Все покидає мене життя моє, життя моє.

І знову, без сміливості та оригінальності, але акуратно, Лол танцює, іде за мною. Коли Татіана не бачить, я трохи відштовхую її, щоб бачити її очі. Я бачу їх: прозорість зоріє на мене. І знову я не бачу. Я притис її до себе, вона не опирається, ніхто нас не помічає, я так думаю. Прозорість пройшла крізь мене, я все ще бачу її, тепер — як осілу пару, вона перетворилася на інше, щось більш туманне, нескінченне, потім вона знов перейде до іншого стану, який я ніколи не збагну, без кінця.

— Лол Валері Штайн?

— О, так.

Я зробив їй боляче. Я відчув це на моїй шиї, коли вона сказала те гаряче «о».

— Треба буде з цим покінчити. Коли?

Вона не відповідає. Нагляд Татіани розпочинається знов.

Я вигадую: Татіана говорить до П’єра Беньєра:

— Потрібно буде, щоб я поговорила про Лол із Жаком Гольдом. Чи помиляється П’єр Беньєр щодо істинного мотиву дружини? Він виявляє до Татіани кохання, що витримало багато випробувань, почуття, яке він зберігає, яке він зберігатиме до смерті, вони міцно пов’язані, їхня родина міцна й міцніша за багато інших родин, вона вистояла перед усіма вітрами. У житті Татіани перша й остання, нагальна необхідність, від якої немислимо звільнитися — це завжди повертатися, П’єр Беньєр — це її повернення, її перепочинок, її єдина постійність.

Я вигадую:

Цього вечора П’єр Беньєр помічає, притуливши вухо до стіни, надірваність у голосі своєї дружини, надірваність, яку Лол відчуває весь час.

Їхню близькість у цей самий момент їхнього існування забезпечую я, хоча ніколи між ними не постане це питання.

П’єр Беньєр каже:

— Лол В. Штайн усе ще хвора, ви побачили, за столом, ця відсутність, як це було вражаюче, і, очевидно, саме це цікавить Жака Гольда.

— Ви вважаєте? Але чи готова вона до такої зацікавленості?

П’єр Беньєр утішає:

— Сердешна. Але що вдієш?

П’єр Беньєр стискає свою дружину в обіймах, він хоче завадити стражданню, яке лише починається, захопити її тіло. Він каже:

— Як на мене, я нічого не помітив між ними, нічого, окрім цієї цікавості, про яку я вам сказав.

Татіана дещо втрачає терпіння, але не показує цього.

— Якби ви за ними добре наглядали.

— Я зроблю це.

Нова платівка замінила першу. Пари не розлучилися. Вони в іншому кінці вітальні. І раптом привертати увагу почала не їхня незграбність, яка тепер не є також явною, а вираз їхніх облич, коли вони танцюють. Ні приязний, ні ґречний, ні зануджений вираз, який є — Татіана має рацію — виразом чіткого виконання задушливої стриманості. Особливо коли Жак Гольд говорить до Лол і коли вона відповідає йому, так, щоб нічого в цій стриманості не змінилося, не змусило здогадатися трохи про природу поставленого питання чи природу відповіді, яку йому буде дано.