Маргерит Дюрас - Пробудження Лол В. Штайн

— Як вона це добре каже. Ви почули?

— Вона це каже.

— Але так добре, ви так не вважаєте?

Тоді Татіана досліджує кімнату, галасливе зібрання в кінці вітальні, ці зовнішні ознаки існування Лол.

— Я багато думаю про тебе відтоді, коли я знов тебе побачила.

Дитячим рухом Лол прослідковує очима погляд Татіани навколо вітальні.

Вона не розуміє. Татіана стає повчаючою та ніжною.

— Але Жан, — каже вона, — і твої дівчата? Що ти робитимеш?

Лол сміється.

— Ти на них дивилася, так, ти дивилася саме на них!

Її сміх не може припинитися. Татіана закінчує тим, що теж починає сміятися, але болісно, вона більше не грає роль світської дами, я впізнаю ту жінку, яка телефонує мені ночами.

— Ти лякаєш мене, Лол.

Лол дивується. Її подив з усього розмаху підганяє страх, який не визнає Татіана. Вона розкрила брехню. Це зроблено. Вона запитує серйозно:

— Чого ти боїшся, Татіано?

Раптом Татіана перестає приховувати цей страх, але не визнає його істинний смисл.

— Я не знаю.

Лол знову оглядає вітальню та пояснює Татіані річ, відмінну від тієї, яку б воліла дізнатися Татіана. Вона знов починає говорити, і Татіана потрапляє до власної пастки, щодо щастя Лол В. Штайн.

— Але я нічого не хотіла, розумієш, Татіано, я нічого не хотіла з того, що є, що відбувається. Ніщо не тримає мене.

— А якби ви цього хотіли, чи не було б зараз усе так само?

Лол замислюється, і її вигляд, ніби вона щось шукає, її забудькувате удавання має досконалість мистецтва. Я знаю, що вона говорить казна-що:

— А все так само. У перший день усе було так само, як і тепер. Для мене.

Татіана зітхає, зітхає протяжно, жалісливо стогне, стогне на межі ридання.

— Але це щастя, це щастя, скажи, о! Розкажи мені трішки.

Я говорю:

— Лол В. Штайн, безперечно, мала його в собі, вже коли зустріла його.

З тією самою повільністю, що й мить тому, Татіана повернулася до мене. Я блідну. Завіса одразу ж відкрилася, при повороті Татіани Карл. Але як не дивно, недовіра не спрямована безпосередньо на Лол.

— Як ви можете знати такі речі про Лол?

Вона хоче сказати: як ви можете знати такі речі про жінку? Про жінку, яка могла б бути Лол?

Приглушений та різкий тон Татіани, такий самий, як буває іноді в Готелі де Буа. Лол устала. Звідки цей переляк? Вона робить рух, ніби хоче втекти, вона зараз залишить нас тут удвох.

— Не можна так говорити, не можна.

— Вибач, — каже Татіана. — Жак Гольд уже кілька днів перебуває в дивному стані. Він говорить казна-що.

По телефону вона мене запитала, чи я помічав між нами можливість не кохання, а лише любовного потягу, пізніше, пізніше.

— Чи ти можеш поводитися так, ніби є можливість того, що одного дня ти постараєшся і знайдеш мене новою, я зміню голос, сукні, я зріжу коси — нічого не залишиться.

Я не зрікся того, що для мене важливо. Я сказав їй, що люблю її. Вона повісила слухавку.

Лол заспокоєна. Татіана знову благає її.

— Скажи мені що-небудь про щастя, скажи мені це.

Лол запитує, без роздратування, м’яко:

— Навіщо, Татіано?

— Що за питання, Лол?

Тоді Лол намагається зібратися, її лице стискається, судомиться, і долаючи складність, вона намагається говорити про щастя.

— Того вечора, це було в сутінках, але вже задовго після заходу сонця. Тоді була одна мить набагато сильнішого світла, я не знаю чому, одна хвилина. Я не бачила прямо море. Я бачила його переді мною у свічаді на стіні. Я відчула дуже сильну спокусу піти туди, піти й подивитися.

Вона не продовжує. Я запитую:

— Ви туди пішли?

Про це Лол здогадується миттєво.

— Ні. Я в цьому впевнена, я не пішла тоді на пляж. Там був образ у свічаді.

Татіана забула про мене, зосередивши всю свою увагу на Лол. Вона бере її руку, цілує її.

— Говори ще, Лол.

— Я не пішла на пляж, я, — каже Лол.

Татіана не наполягає.

Лол здійснила коротку подорож до берега моря вчора вдень, ось чому я її не знайшов. Вона нічого не сказала. Брутальний образ житнього поля повертається до мене, я запитую себе до муки, я запитую себе, чого мені чекати? Чи я є, чи я стану жертвою омани самого її божевілля? Що шукала вона на березі моря, де мене немає? Яку поживу? Так далеко від мене? Якщо Татіана не поставить питання, я сам запитаю. Вона поставила питання.

— Куди ти ходила? Чи можна тебе спитати?

Лол говорить із легкою прикрістю, зверненою до Татіани Карл, чи я помиляюся знову?

— До Т. Біч.

Жан Бедфорд, певно, для того, щоб розбити єдність нашої групи, заводить програвач. Я не чекаю, я навіть не ставлю собі питання, я не розраховую, як мені чинити обачно, я запрошую Лол. Ми віддаляємося від Татіани, яка залишається сама.