Маргерит Дюрас - Пробудження Лол В. Штайн

Чи не бракує їй того будинку? Запитує її молода жінка, того красивого й великого будинку в Ю. Бриджі? Лол не відповідає одразу, всі дивляться на неї, щось майнуло в її очах, ніби тремтіння. Вона завмирає під нападом того, що проходить у ній, що це? Незнані версії, дикі, дикі птахи її життя — що ми знаємо про це? — які перетинають її з боку в бік, вриваються в неї. А потім вітер цього польоту стихає? Вона відповідає, що не знає, чи колись там мешкала. Фраза не завершена. Дві секунди минають, вона спохопилася, і каже, сміючись, що це жарт, такий спосіб сказати, що їй більше подобається бути тут, у С. Тахла, ніж у Ю. Бриджі. Ніхто не помічає, вона чітко вимовляє: С. Тахла, Ю. Бридж. Вона сміється дещо занадто, дає трохи більше пояснень. Я страждаю, але тільки трохи, кожен боїться, але трохи. Лол замовкає. Татіана, безперечно, упевнилася у своїй версії походження неуважності. Лол усе ще хвора.

Запрошені встали з-за столу.

Разом із двома друзями з’являється чоловік молодої жінки. Він продовжує в Ю. Бриджі музичні вечори, які започаткував Жан Бедфорд. Вони не бачилися вже давно, вони спілкуються з великою приємністю. Ритм вечора перестає бути млявим, ми тепер достатньо численні для того, щоб наші переміщення одне до одного проходили непоміченими для більшості, крім Татіани Карл.

Можливо, не так уже й нерозважливо Лол зібрала нас цього вечора, можливо, для того, щоб побачити нас разом, Татіану та мене, щоб побачити, які наші справи після її вторгнення в моє життя. Я нічого не знаю.

Лол опиняється полоненою в огортаючому русі Татіани. Я думаю про ніч, коли її зустрів Жан Бедфорд: Татіана, все ще продовжуючи говорити з нею, досить вправно, щоб Лол не помітила, загороджує їй прохід, Татіана заважає їй таким чином підійти до інших гостей, вона забирає її з їхньої групи, забирає із собою, ізолює її. Це відбувається за якісь двадцять хвилин. Здається, Лол почувається добре саме там, де вона є, з Татіаною, у іншому кінці вітальні, вона сидить за маленьким столиком між ґанком та вікном, через яке, іншого вечора, на неї дивився я.

Вони обидві вбрані цього вечора в темні сукні, які їх видовжують, роблять їх худішими, більш подібними одну до одної в очах чоловіків. Татіана Карл, на відміну від того, коли вона буває зі своїми коханцями, має м’яку зачіску, відкинуту назад, яка майже торкається її плеча перев’язаною, важкою масою. Її сукня не стискає її тіло, як ті її суворі костюми, які вона носить удень. Сукня Лол, на відміну від Татіаниної, щільно обтягує її тіло та надає їй ще більше цієї слухняної скутості подорослішалої школярки. Вона зачесана, як завжди, — хвостик, зав’язаний над її потилицею — мабуть, вже десять років вона така. Цього вечора вона нафарбована, недбало, як на мене, занадто.

Усмішка Татіани, коли їй вдалося заволодіти Лол — я впізнаю її. Вона чекає на відвертість, вона сподівається на нове зізнання, зворушливе, але сумнівне, досить невміло брехливе для того, щоб вона це ясно зрозуміла.

Якщо на них подивитися, коли вони так сидять, зовсім поряд, можна легко повірити, що Татіана Карл є, разом зі мною, єдиною особою, яка не рахується з прихованою чи відкритою дивакуватістю Лол. Я так думаю.

Я наближаюся до їхнього острівка. Татіана мене ще не бачить.

Я зрозумів за порухом губ Татіани сенс запитання, яке вона поставила Лол. Слово «щастя» читалося в ньому.

— Твоє щастя? А це щастя?

Лол усміхається мені назустріч. Ходи сюди. Вона дає мені час ще більше наблизитись. По відношенню до Татіани, яка дивиться тільки на Лол, я знаходжуся під кутом. Я приходжу тихенько, я просковзую поміж іншими. Я підійшов достатньо близько, щоб чути. Я спиняюся. Проте Лол усе ще не відповідає. Вона зводить на мене очі з наміром повідомити Татіану про мою присутність. Це зроблено. Татіана швидко придушує певне роздратування: вона хоче бачити мене в Готелі де Буа, а не тут, із Лол В. Штайн.

Якщо дивитися здалека, ми видаємося байдужими.

Татіана і я, ми підстерігаємо відповідь Лол. Моє серце сильно б’ється, і я боюся, щоб Татіана цього не помітила, тільки вона це може зробити, помітити це хвилювання в крові свого коханого. Я майже доторкався до неї. Я відступив на крок. Вона нічого не помітила.

Лол зараз відповість. Я чекаю, готовий до всього. Хай покінчить вона зі мною так само, як вона відкрила мене. Вона відповідає. Моє серце засинає.

— Моє щастя тут.

Татіана повільно повертається до мене і, усміхнена, з надзвичайною витримкою вона бере мене за свідка цієї заяви її подруги.