Маргерит Дюрас - Пробудження Лол В. Штайн

Вона сказала йому якось, що, мабуть, він мав рацію, коли говорив, що цей порядок не був більше таким, яким вони його потребували, — вона не сказала чому — можливо, що вона змінить його, трохи згодом. Коли? Згодом. Лол не уточнила.

Вона говорила кожного дня, так ніби то було вперше, що вона гуляла там чи там, у якому кварталі, але вона не повідомляла про жодну, навіть найнезначнішу подію, при якій вона була б присутня. Жан Бедфорд вважав природньою стриманість своєї дружини щодо її прогулянок. Адже ця стриманість огортала всю поведінку Лол, усяку її дію. Її судження були рідкістю, її оповіді — не існували. Задоволення Лол, щоразу більше, чи не свідчило воно про те, що вона не знаходила нічого ні гіркого, ні сумного в місті своєї юності? Це було головне, так, певно, вважав Жан Бедфорд.

Лол ніколи не говорила про покупки, які вона могла б зробити. Вона ніколи їх і не робила під час своїх прогулянок. І про погоду також вона ніколи не говорила.

Коли йшов дощ, усі її близькі знали, що Лол чатувала на вияснення за вікнами своєї кімнати. Я гадаю, що вона мала знаходити там, у монотонності дощу цей інший край, одноманітний, бляклий, та прекрасний, більш привабливий для її душі, ніж будь-який інший момент її нинішнього життя, цей інший край, який вона шукала, відколи повернулася до С. Тахла.

Зазвичай ранки вона цілком присвячувала своїй оселі, своїм дітям, відправленню цього такого суворого порядку, який лише вона одна мала силу та вміння встановити, але коли йшов надто сильний дощ, щоб виходити, вона ні за що не бралася. Така її господарська лихоманливість — вона намагалася не надто показувати це — повністю розсіювалася, коли вона виходила, або мала виходити, навіть якщо ранок був важким.

Що робила вона в ці години протягом десяти років, що передували? Я запитував у неї. Вона не зуміла чітко сказати мені, чим займалася. У ці самі години в Ю. Бриджі, може, вона нічого не робила? Нічого. Але крім цього? Вона не могла пояснити як саме — нічого. Це було пов’язане з тим, що було за вікнами? Можливо, також, так. Але не тільки.

Ось, що я думаю.

Думки, цілий рій думок, всі однаково уражені безплідністю, щойно прогулянка скінчується — жодна із цих думок ніколи не перетинала порогу її дому — приходять до Лол В. Штайн, поки вона ходить. Можна сказати, що це машинальне переміщення її тіла, яке змушує здійматися їх в усій сукупності у невпорядкованому, неясному, благодатному русі. Лол приймає їх із задоволенням і з однаковим подивуванням. Повітря вривається до будинку, тривожить її, виганяє її. Думки приходять.

Думки, що народжуються та відроджуються, щоденні, весь час одні й ті самі, такі, що приходять у метушні, отримують життя та дихання в пустельному всесвіті, у межах якого панує порожнеча і серед яких одну, одну єдину, вдається з часом, вже наприкінці, прочитати та побачити трохи краще за інші, вона тривожить Лол трохи більше, ніж інші та зрештою затримує її увагу…

Той бал, давній бал, тремтів удалині — він був лише уламком, викинутим на берег океану, нині спокійного, серед цього дощу, у С. Тахла. Татіана пізніше, коли я їй це сказав, розділила мою думку.

— Тож саме через це вона прогулювалася, щоб краще думати про той бал.

Бал помалу оживає, тремтить, чіпляється до Лол. Вона відігріває його, захищає, живить, він росте, постає зі своїх складок, потягується, і однієї днини — він уже готовий.

Вона входить туди.

Вона входить туди щодня.

Пообіднього світла днів того літа Лол не бачить. Вона потрапляє до штучного, чарівливого світла балу Т. Біч. І в цьому замкненому просторі, що навстіж розкривається перед одним її поглядом, вона знову розпочинає минуле, вона наводить там лад, у тій своїй справжній домівці, вона прибирає її.

Розпусна хитруха, каже Татіана, певно, вона завжди думала про одне й те саме. Я думаю так само, як і Татіана.

Я пізнаю Лол. В. Штайн у єдиний спосіб, у який я можу пізнати, — через кохання. Саме через це пізнання я дійшов до такої думки: у численних формах балу в Т. Біч саме розв’язка тримає увагу Лол. Це конкретна мить завершення, коли з нечуваною брутальністю з’являється вранішня зоря і відділяє її від пари, яку утворили Майкл Річардсон та Анн-Марі Штреттер, назавжди, завжди. Кожного дня Лол усе далі й далі просувається у відбудовуванні цієї миті. Їй навіть вдається ледь уловити її приголомшливу швидкість, розкласти її по поличках, розбити її на секунди в надзвичайно нетривкій непорушності, у якій криється, разом із тим, її нескінченна благодать.