Маргерит Дюрас - Пробудження Лол В. Штайн

Вони йдуть пляжем, для неї. Вони не знають. Вона йде за ним без болю. Його крок широкий, він залишає верх свого тіла майже повністю непорушним, стриманим. Він не знає.

То було в якийсь робочий день. Було мало людей. Наближався розпал сезону відпусток.

Я ніби бачу це.

Обачна, розважлива, вона йде доволі далеко позад нього. Коли він проводжає очима іншу жінку, вона схиляє голову і злегка відвертається. Те, що він, можливо, і може побачити — це ось цей сірий плащ, цей чорний берет, і більше нічого, нічого небезпечного. Коли він спиняється перед вітриною, або чимось іншим, вона уповільнює крок, щоб не спинитися одночасно із ним. Якби вони побачили її, чоловіки з С. Тахла, — вона б утекла.

Вона відчуває бажання переслідувати. Йти за ним, а потім — захопити зненацька, погрожувати раптовим нападом. І це продовжується деякий час. Якщо вона, у свою чергу, бажає бути захопленою зненацька, вона не хоче, щоб це сталося раніше, ніж вона вирішить це сама.

Бульвар злегка піднімається до площі, якої вони досягай разом. Звідтам починаються три інші бульвари, що ведуть до передмістя. З цього боку — починається парк. Галас дітей.

Він пішов тим бульваром, який був якнайдалі від цього парку: прямий бульвар, що його недавно запланували, де вуличний рух є більш пожвавленим, ніж на інших, адже то — найшвидший виїзд із міста. Він прискорив крок. Година вже минала. Запас часу, який він мав перед своїм побаченням, який вони мали обоє, Лол і він, увесь час зменшувався.

Тож цей час він використав у довершений спосіб в очах Лол — для пошуку. Таки ж він його витрачав, він ішов, ішов. Кожен його крок віддається в ній, б’є, б’є точно, в одне й те саме місце — гвіздок у плоть. Уже кілька днів, кілька тижнів кроки чоловіків із С. Тахла б’ють однаково.

Я вигадую, я бачу.

Вона починає відчувати літню задуху, лише коли він робить додатковий до цієї ходи жест, коли він проводить рукою по волоссю, коли він запалює цигарку, і особливо, коли він дивиться на жінок, що проходять повз нього. Тоді Лол здається, що вона більше не має сили йти за ним, і в той же час вона продовжує це робити, переслідувати цього чоловіка з-поміж чоловіків С. Тахла.

Лол знала, куди веде цей бульвар, повз кілька садиб, розташованих на площі, повз робочий квартал, відокремлений від основної частини міста, де знаходиться кінотеатр, кілька барів.

Я вигадую.

На такій відстані він навіть не може почути її кроки по тротуару.

На ній її пласка й тиха взуванка, яку вона надягає для прогулянок. Проте вона вживає додаткового заходу безпеки — знімає свого берета.

Коли він зупиняється на площі, якою закінчується бульвар, вона знімає свого сірого плаща. Вона одягнена в темно-синє, жінка, яку він усе ще не бачить.

Він спинився біля автобусної зупинки. Там було багато людей, набагато більше, ніж у місті.

Тоді Лол обходить площу і стає коло автобусної зупинки навпроти.

Вже й сонце зникло і майже торкалося верхівок дахів.

Він запалив цигарку, зробив кілька кроків уздовж і впоперек з одного і з іншого боку знаку. Поглянув на годинника, побачив, що іще не час, почекав, Лол здалося, що він пробіг очима по всьому просторі навколо неї.

Там були і жінки, у безладній юрмі вони чекали на автобус, перетинали площу, проходили повз зупинку. Жодна з них не могла уникнути його погляду, вигадувала Лол, жодна з них, яка б могла, принагідно, припасти йому до смаку, або, у крайньому разі, припасти до смаку комусь іншому, а не йому, чому б ні? Він не минав жодної спідниці, йому вільно дихалося, там, у натовпі, перед цим побаченням, яким він ласував наперед, яке було близьким, на відстані руки, беручи, уявляючи, що володіє протягом кількох секунд, потім відкидаючи жінок, залишаючись у жалобі по всіх, по кожній, по одній єдиній, по тій, яка ще не існувала, але яка могла би змусити його відчути в останню хвилину нестачу тієї, серед тисячі, яка мала прийти, прийти до Лол В. Штайн і яку Лол В. Штайн чекала разом із ним.

Вона насправді приїхала, вона зійшла з автобуса, переповненого людьми, які з приходом вечора верталися по домівках.

Як тільки вона прямує до нього, зі своїм дуже повільним, дуже м’яким гойданням стегон, яке перетворює кожну мить її ходи на об’єкт пестливих її лестощів самій собі, потайливих і нескінченних, щойно показується чорна маса цього імлистого, легкого та сухого волосся, під якою — дуже маленьке, трикутне личко, біле, яке ніби захопили величезні очі, дуже світлі, серйозність яких скорботна через невимовні докори сумління, через те, що вона носить це тіло перелюбу, Лол зізнається собі, що впізнала Татіану Карл. Отже, тільки й думає вона, вже тижнями це ім’я відчувається то тут, то там, десь удалині, і ось ім’я її вже тут: Татіана Карл.