Олег Лишега - Поцілунок Елли Фіцджеральд

Кажуть, друїди вміли гадати на хмарах, на панцері черепахи, на течії річки, на птахові в небі.. І на деревах.. Таких, як ми з тобою.. Скільки має відійти.. Скільки відійшло.. Скільки підійшло до краю.. Отут, на корі.. Навіть на останньому листку.. Але я не можу увійти у цю браму.. Не можу увійти у браму часу.. Це вхід до нього.. Але й вихід.. Я чую тебе, чую твої запитання, але не відповідаю.. На кожен твій лист озивається тиша.. Але що глибше мовчу — може, більше додається до нашого часу? Чекаю на твою відповідь.. Я тут стою навпроти, за заслоною цих дубів і чекаю.. Кажи.. Ти хочеш прислухатися до місяця?.. Щось його немає вже другий день.. Кажи, я чекаю.. Неможливо увійти в браму часу.. Лише трохи осторонь.. Підійти крадькома.. Прислухатись оддалік..

Буває, хтось своїм відходом пробиває світло у найтемнішому часі.. Проламує мур.. Спалах Антонича.. Ти знаєш — аж тепер я побачив світло на другому березі.. Світло найбільшого пролому.. Бо для світла не існує ні брами, ні огорожі.. Увесь той ніби незавершений твір «На другому березі».. Ненаписані чи втрачені фрагменти — насправді лише тіні, відтінки на прекрасному архаїчному мармуровому торсі танцівниці.. Він прекрасний, з потемнілими плямами.. Це наче хтось звідти, з другого берега, прорік давньогрецькою мовою — усе, що він думав про цю велику ріку.. Іншою мовою, яку я не розумів, така вона була віддалена.. Але ось минув час і світло дійшло і осліпило: я відчув його вимову..

І можу тепер вимовляти інакше — вільно й легко.. Але як здалека мало йти те світло, щоб аж тепер, надвечір, відчути його.. Цього року святкують сторіччя Антонича.. Як смішно цей комічний актор Час надягає свою маску.. То вона зсунулась і бовтається на одній зав’язці, то глухо приросла до лиця, і не одірвеш вже її — як у Місяця.. Але ти.. ти ще давніший за Антонича.. На тебе впала тінь від нього.. Тінь снігу, ясного його омитого погляду..

Який гарний кленовий бивень.. Кора попелясто-чорна, шорстка, трохи розтріскана.. Кілька плямок лишайника, кругле мереживо, як сніжинка. Збоку уздовж всього бивня кора трохи зчовгана і світліша, червонувата: може, потерлась до іншого бивня ще на дереві у вітер.. Я знайшов його на землі, трохи вище звідти, де колись стояла церква Святого Духа.. З тих вікових кленів на Цитаделі, там вічно були ліси — деякі клени попід землею переповзли через вулицю Святого Лазаря.. Я побачив, як він світиться з вікна трамваю.. Там був ще один, я не міг тоді його взяти, лише заховав у зів’ялу траву, туди глибше, аж під палацом Сапігів.. Нічого, колись заберу, але він там на мене чекає..

Третій день нічого не можу робити.. Усе не дають три фігурки з того чорного кленового бивня.. Але який він сліпучо-білий усередині.. Під самою шкірою прозорі холодні прожилки.. Фігурка невелика — на півтори долоні. Отак ми колись міряли пійману рибу — а ще як мала довгий хвіст — о, то вже добра штука, ого!.. Коли починаєш, то кленові волокна біжать хвильками і сокира має прислухатись до них.. Але переважно кидаєшся стрімголов у їхній прохолодний вир.. Аж раптом посеред тіла вигулькує острівець сучка.. Отак і чорніє у білизні живота.. Вчора вночі здалося, що оте тіло з темною родимкою проявляється не ззовні від мене, а зсередини — що насправді дерево зі своїм тілом йде мені назустріч, а я від нього втікаю.. І як сумно, коли часом ти б’єшся, б’єшся, а тіло від тебе втікає.. Заходить у себе.. То воно світиться, а то гасне..

Три фігурки забирають увесь мій час.. Я все підходжу і хочу потримати котрусь на долоні.. Хоч любуватись важко: їхня форма ще міниться в моїх очах.. то замалі груди, то завузькі клуби, а талія трохи заповна.. І темна плямка надто криклива на животі.. І зовсім незасмагле тіло.. Малий животик непомітно переходить у лоно між вузьких стегон.. І зовсім втоплені чашечки колін.. Як лише починаєш — вона повна, цільна.. І після якоїсь сотні ударів сокирою я б так її лишив — ще невиразну, грубу, з ледь окресленою головою, грудьми, талією.. Сама постава має усю повноту якогось вкрай важливого: первинного жесту.. Чи прохання, чи подиву.. Але сокира не хоче зупинятись на півдорозі: вона знає свій час.. І я слухаюсь — кидаємося далі: треба, щоб ця голова піднялась, щоб ці горбики грудей витягнулись, як вуста, і щось промовили.. Це ж не просто анонімна фігурка з Танагри.. вона не просто йде чи присіла біля джерела: вона щось задумала.. Щось кричить персами.. Сокира ніяк не спиниться: вона вже прорубує двері у стіні первісної цільності — прорубує вихід для душі, і та починає виходити..