Олег Лишега - Поцілунок Елли Фіцджеральд

Бачу вирій душі, що його лише раз надивитись можна.. Так називався коротенький фільм твоєї пам’яті, ми з Дарою зняли кілька літ назад, ще коли вона була на Високому Замку.. Вирій душі.. І починався він з тихого, прозорого плеса річки Турянки на Підгір’ї, недалеко вона впадає у Свічу.. У плесі видно тіні дерев, хмари, небо.. Лягає ясний вербовий листок, витончений човник стернує у повільній течії.. Видніє кам’янисте дно, на ньому метнулася тінь риби.. Тепер уже бачимо зеленаву рибу, мабуть, головень з яскравими пірцями.. Риба в теплих осінніх зблисках завмерла.. Задумалась, чи не пора вже відходити на глибшу воду, у глибший сон?.. А потім тиха урочиста осінь кам’яних левів.. На Високому Замку багряні клени, увесь Львів у мареві, он там вежа Корнякта, а он там аж Святий Юр височіє.. Озвався дзвін Кирило.. Його грубий бас обвіває таке ж могутнє листя кленів.. Воно падає і падає.. Листя падає на твій театр, на Оперний.. Листя падає на мідні крилаті статуї — посередині Слава з пальмовою гілкою, ліворуч — Геній драми і комедії, праворуч — Геній музики.. Унизу голуби, люди біля входу до театру.. Між ними кружляє дівчина на величезному білому оґирі, вона ніби хоче верхи увійти до театру.. І всюди під ногами листя, листя.. Величні кленові і каштанові алеї символічно означують вологі, набряклі береги Полтви.. По них гасають фаетони, на конях кольорові китиці, дзвіночки, форейтори гарцюють в капелюхах, з довгими вусами.. Листя летить, падає на Полтву, засипає невидиму течію під асфальтом.. Виринають острівцями бронзовий Шевченко, мармурова Діва Марія, знов бронзова Муза, Міцкевич.. Неділя — коні розлітались берегами Полтви.. Уже ніяке авто їх не спинить, ані червоне світло.. Гучно ляскає батіг — лише вихор: вони і листя.. Голуби підлітають між листям, але недалеко.. Люди наче танцюють самі з собою поміж листям..

Якраз навпроти Жоржа, на другому боці, грають джаз.. Але то не вуличні музики — ближче можна розпізнати ветеранів львівського джазу — той колись грав у роксі — той у клубі міліції на танцях.. Але Віктора важко уявити між них: надто вони зів’ялі, зневірені: а хіба переграєш своїм кларнетом чи барабаном оце листя довкола?.. Ти, мабуть, знав не одного з них.. Ти кажеш, що тоді був чільним знавцем джазу у Львові.. Вони стараються грати свою музику, свій час.. Але, може, насправді відтворюють на свій лад повільну течію Полтви у себе під ногами?.. Ось вони стоять і грають, невидимо, у темних окулярах задивившись на блискучого Жоржа у промені останнього сонця: колись у пишні кришталеві двері публіка на руках заносила очманілого від квітів Ліста.. Але вони на цьому березі, а він був на іншому.. Десь тут Полтва повертала, робила коліно, і текла собі далі, до Північного моря.. Вони стояли наче на самому краєчку, їхні гостроносі мешти аж торкались води.. Полтва ось-ось могла вийти з берегів.. Вони чули її всією шкірою, навіть звідти, з-під асфальту.. Через те так часто уривався їхній барабан, а труба сурмила прощально, наче всіляко хотіла затримати Полтву, ніби заглядаючи у її сумну долю..

Десь минулого тижня увечері бачив Мануляка.. Він мінився, горів у вечірніх неонах, мерехтів, гаснув і знову спалахував у дзеркальних вітринах.. Так, Михайло як сорок і більше літ назад, купався у своїй вечірній річці.. Руки сплетені за спиною і поспішає, запізнюється на вечірній виступ у ресторані.. Але хоч руки й тісно сплетені за спиною, а все ж він у чорному лискучому фраці, на шиї смужка білої сорочки, метелик.. Там, за спиною, його сплетені пальці давно вже грають на віброфоні.. Але не просто ресторанні джазові стандарти, а все інші варіації, безконечні синкопи Ватрового диму.. Ти пам’ятаєш, як він починав?.. Гей по горі ватровій дим.. Він увесь вже був там, перестрибував з верха на верх.. І приїжджає душа самогубця на сивому конику диму.. Він вертів головою туди-сюди, наче постійно перебігав очима ноти, але нащо йому ноти: ясні блакитні очі, хіба ясніші були у Сяся Людкевича?.. Боже, він давно вже знав, він давно біг тою давньою утоптаною стежкою уздовж Полтви, що нею колись біг і Сясь, і Колесса, і Барвінський, тою стежкою із заплющеними очима, весь у своїй музиці, лише зрідка глипаючи на цей повитий мрякою Львів: хіба вам не чути, як за мною біжить вона, моя музика, я мушу їй пробивати своїм тілом невидиму стежку у цій мряці, сам, сам-один, як і колись, сто літ назад, пробивався молоденький Франц Ксавер син Моцарта.. Пробивався крізь тінь, що хмарою впала на нього.. Велика тінь батька.. Але є ще глибша тінь нашого часу.. Нас глибоко накрила тінь нашого часу.. Його очі ніби впізнали мене на вулиці, що вела десь до Високого Замку — і головою він ніби кивнув мені, так, наче він колись мене бачив, але не може згадати — так, хтось випадковий у мряці немузики, хто лише згущував хмару жорстокого часу..