Олег Лишега - Поцілунок Елли Фіцджеральд

Ти пригадуєш те лице Паунда з міцно стиснутими повіками?.. Я чомусь не бачив у твоїй пивниці тої знимки, як був останній раз на Погулянці.. То був ледь виразний, наче якась далека зоряна туманність, привид із заплющеними очима.. І якось давніше я подумав: отак, заплющившись, Паунд міг узяти перший акорд на кіфарі, як і Гомер чи інший рапсод.. Він наче прислухається до звуку і не чує нікого, крім своєї душі.. Такий його лик я бачив лише в тебе, давно, у той наш час.. І більше ніколи його не бачив.. І ось тепер, через десятки літ я тримаю в руках газету з його наче зовсім подібним фото: теж заплющені очі, скуйовджене поріділе волосся.. Але трохи придивившись я відчув, як разюче відрізняється це фото від твого.. Тут і дата внизу: 1958 рік.. Це нам було по 9 літ.. Вдома у Вільяма Карлоса Вільямса.. Щойно Езра з психіатричної клініки, після тринадцяти років ув’язнення.. Різкі глибокі тіні у рясних напружених зморшках: він раптом заплющився від нестерпного світла.. Позаду залізна клітка, прикутий до неї кайданами на страшній спеці.. Тепер він наче знов на кораблі.. Одісей, прив’язаний до щогли: вітер куйовдить сиве рідке волосся, бороду: міцно-міцно заплющившись у палючім сонці, він терпить спів сирен вже з іншого часу.. Нашого.. Сирени.. Чи поможе віск у вухах від завивання вже цього звіра, з лагідними кігтями і поглядом Медузи?..

Надходить зима.. Колись я не думав, є наді мною місяць чи немає.. Але тепер він володіє мною, може, не менше, ніж сонце.. Ось уже третю ніч немає місяця.. І я сам не свій.. Навіть кроки твої в цій темряві відлунюють інакше.. усі наші денні балачки кінчаються уночі наодинці з місяцем.. Немає його — і вдень темно.. по-маленьку я звернув з Червоної Калини і опинився у Сихівському лісі.. Високі червоні дуби, клени, рідко — дикі черешні.. Усі вже давно приготувалися до зими.. Стежки притрушені опалим листям.. Але можна йти навмання, тут я вже бував — завжди вийдеш на край лісу, звідки видніється Львів.. Він усюди — на лісовій стежці і в зграї сизих дроздів у небі.. Попереду, позаду.. Рясне листя ледь притрусило покинуті людські кубла: там хтось не допив, там щось вирізано на корі..

Річка Зубра тікає зі Львова.. Я нарешті бачу її за останніми стовбурами — внизу, у досі зеленій долині.. Її бурхливий голос чути аж сюди, вона звивається поміж кущів і тікає.. Як дивно — одна кинулась на Північ, друга на Південь.. Полтву наздогнали і осліпили.. Вона віддала свою вроду, свій голос Оперному театру.. А Зубра задихано втікає.. Піниться, рве береги і втікає.. Їй аби вирватися зі Львова.. Оцією долиною, а далі навмання полями — там, на волі, вона омиється снігами і все забудеться.. Каламутна, збезчещена, але зряча.. І я вірю, вона втече.. Мабуть, на цьому вододілі і кров наша трохи інакше тече.. Вуста тягнуться до Чорного моря, а очі до Північного.. Кров гарячково шукає виходу.. Єдино місяць трохи утішить вночі.. Місяць і близький сніг.. Я вже його чую ніздрями.. Отам унизу, де визирає вежа Корнякта, буде ще глибша долина, ущерть виповнена світлом, наче коштовна чаша, а вгорі ясний місяць.. хтось біля ясел заспіває: з далекого краю ми до вас прийшли, срібло, ладан, миро ми вам принесли.. З Високого Замку глибокими снігами сторожко зійде олень.. Промине заснулих мармурових левів під Пороховою вежою.. З Цитаделі поважно спуститься найстарший олень-трубач, за ним — слід-у-слід грайливі сарни, оленята.. За останнім нічним трамваєм поволі йдуть Підвальною на Руську.. Зачудовано розглядають струнку вежу.. Перед брамою на підмурку викладені дари: коник з сиру з далеких Брустурів, трохи снігу з Чорногори.. Золоті ранети з далеких Березова, Косова.. Павлові йони з Рунґурів, Тарасові — з Уторопів.. З їхніх райських садів.. Усе завмерло.. Ніде жодної душі.. Усі русини всередині Успенської церкви тісно поприлипали до вікон.. Лише світяться їхні великі сумні очі: хоч би не озвався дзвін Кирило.. Інакше стрепенуться леви.. а за ними Діана з її хортами..

Знову цієї ночі не було місяця.. Знов цілу ніч не спав.. І знов надвечір занесло до Сихівського лісу.. Бреду тими стежками у горах листя, поміж високих червоних дубів.. Але вони не старші за мене.. це я набагато старший за них.. Сьогодні отут, на стежці, раптом відчув, що цей ліс є велетенським входом у Львів.. Аж до верхів’їв цих дубів зі всіма хмарами.. Південна брама.. Отут якраз, на високому плато, звідси починається Розточчя, отут.. Усе, що попереду — вагається: куди йому податися — вперед чи назад? Але далі, туди в долину, де стрімко тікає Зубра, я вже не підходив.. Он там, ліворуч через гору — Сокільники, на південь — Зубра.. Мені подобалось, що ця велична брама не розчахнута навстіж до княжого Львова, що звідти не визирають вдалині Святий Юр чи Високий Замок.. Тому й подобалося, що оці дерева, похитуючись злегка на вітрі, творили легку заслону: Львів за цим параваном ставав на диво вільним і в той же час майже невидимим.. Ця брама робить його невловним у часі.. Я стояв між цих дубів, набагато молодших за мене.. Уже темніло.. Аж тепер, пізньої осені, перед самим снігом, я раптом помітив перед собою стовбур обчімханий, поколений ножами.. І той, і той, і той.. Вони всі обчухрані зісподу, від землі аж до вершка.. Наче темної ночі поміж них протискалося незчисленне чуже військо, усе на добірних конях, з тяжкими піками і палашами.. Але вони таки вистояли і не пустили: тільки глибокі незгоєні рани..