Борис Пахор - Важка весна

— Справді, на світло, бо тут ми, мов у тунелі.

Вона йшла на півкроку перед ним. Тепер їхні руки трималися міцно, немов вони дійшли певної згоди, хвилювання не полишало його, і він був близький до неї і водночас далекий; почував у середині шелест вершечків очерету, якими ріка гойдає вздовж берегів.

— Тут ховається якась селянська хижка, — сказав він.

— Так. І пральня.

— Пральня?

— Звісно. Сподіваймося, що пес не загавкає.

Її слова були, немов інстинктивний супровід їхнього неспокою й напруги; немов зовнішнє бриніння внутрішніх, потаємних хвиль.

— Тут має бути тік, — сказала вона.

Дерева розступилися, і місячне сяйво освітило дах на чотирьох стовпах; на току стояли вози й чотирикутні солом’яні копиці.

— Ходімо туди, — шепнула вона, ніби сама до себе.

— Як ми туди зайдемо? Під навіс?

Але його шепіт завис у повітрі, бо вона повела його вузькою стежкою крізь місячне сяйво. Міцно тримала його за руку і весь час була на півкроку поперед нього, наче він незрячий, і вона допомагає йому. Цвіркуни обертали свої співучі млини, і це рівномірне цвіркотіння було частиною природної магії, що витала в повітрі. Під навісом він мимоволі одпустив її руку і підставив свої долоні під легкий водоспад її волосся. Він знав, що повністю віддався цьому мимовільному пориву почуттів. Відчував лише м’яку дугу її вуст, по-дитячому напружених і водночас м’яких. Потім під долонями ожило відчуття гладенької тканини на її тілі. І потім знову — соковитість вуст. Перса її — мов хвиляста далечінь і водночас м’який міст, що вів до нього, розширював і роздвоював, але залишав ще не завойованим. Це її тіло, але водночас це — лише місячне сяйво, що променить блакиттю над синюватою соломою.

«Арлетто», — прошепотів він, коли на його шиї розсипалося і в тиші множилося палке мереживо її дрібних поцілунків, а його долоні крізь синяву потопали у вигинах її тіла. І це було, немов народження світу, який тепер був у його владі, і сік життя перетікав тепер у нього, і водночас він був тим, хто дає життя. Смерть залишилася у глибокій прірві далеко по той бік похилої стіни синього місячного сяйва. А він гамував нові буйні відчуття в собі. І бережно, і уважно віддавався всотуванню її молодості. Так що хвилі життя, які наплинули, загойдали їх обох на невидимому синьому плоті. І вона мимоволі й легко спробувала спинити його занурення в м’які й темні глибини; але дах над ними знову загойдався, і все довкола вкрила спінена вода, а вони були в ній двома дельфінами. Гнучкими та пружними. Прудкими в стрибках і такими ж прудкими в поверненні в попередню коловерть, у плаванні крізь водяну товщу й плескотінні на водяній поверхні. А потім — повільне ковзання синьою гладінню під синім небом; ще трохи — майже нерухомі, немов пронизані одним рибальським гарпуном.

Вустами подорожував її повіками й віями, поволі втихомирював наслідки вихору, що віддалявся. «Арлетто», — прошепотів він, щоб і словом пересвідчитися в її справжньості.

Вона мовчала, з довгими паузами цілувала руку, яка пестила її обличчя.

— Отже, це правда.

Помовчала, немов була десь далеко.

— Хто ж ви такі, бідолахи, що прийшли звідтіля? — сказала потім.

— Тобто це все зі співчуття, як ти казала раніше?

— Я не казала, що має бути лише співчуття.

Послабив обійми; якщо він чогось і потребує, то не цього. І вже тієї ж миті опинився в куточку своєї таборової кімнати, в ту ніч, коли з Васьком одягали кістляві тіла на підлозі. Що, може, вона і їх покропить своїм співчуттям? При цій думці вона раптом на якусь мить стала для нього якоюсь непотрібною. Водночас бачив, як вона, мов та сновида, веде його за руку, і подумав, що вона й сама не відає, що мудрує.

— Співчуття чи що інше, головне — що це насправді! — палко сказав він.

— Ну, не будемо наперед загадувати.

Отак? Він сподівався. Перед дівчиною, яка була співчутливою ? Ні! Заволав би так, що розбудив би пса і всю сонну сім’ю!

Але в нього зовсім не було відчуття, що десь сплять люди. До будівлі, в якій вона жила, було, мабуть, недалеко, а всі інші корпуси були на горбі серед дерев. Вони були на самоті з місячним сяйвом, яке їх єднало із всесвітом.

— Я повинна йти, — відсторонилася вона.

— Авжеж, бо інакше твоє горло знову бунтуватиме.

Якось холодно вони розстаються, подумав собі. Все ж таки, може, ця зустріч двох світів відбулася надто швидко. І, може, надто помітною була його пожадливість? Хоча були вони в усіх своїх рухах злагоджені і єдині. Чи не були?