Борис Пахор - Важка весна

Тоді відчинилися двері, і на порозі стала лікарка.

— А, ви тут.

Її голос був різким, як завжди; немов подумки з кимось постійно сварилася. Її супроводжувала панна Рібо.

— Як довго вже пан Субан тут?

— З травня, чи не так, пане Субан?

— Так. Десь із перших днів травня.

Випровадить мене з корпусу, подумав він, тому й прийшла у супроводі панни Рібо.

— Нових, важкохворих будемо приймати.

Вона була роздратована й махала стетоскопом у повітрі.

— Розумію, докторе.

— Звідки зрозуміти, я ще сама годину тому не відала, що вони приїдуть!

— Мені відразу виселятися? — І сів так, що кушетка заскрипіла.

— Тепер, чи ні? — Запитала лікарку панна Рібо. — Було б краще зараз?

— О, це буде швидко, — сказав він. — У мене тільки маленька валіза і чоботи!

— Так. З травня ви тут, — повторила наче сама до себе лікарка. — Чоботи? Які чоботи? — запитала потім.

— Солдатські, докторе.

Панна Рібо вже відчинила двері, а лікарка запитала:

— Німецькі?

— Німецькі, докторе. Показати вам?

— Ні, цього не треба. — І вийшла з кімнати.

«Ото ще придумав», — додала в коридорі.

Взагалі-то цей корпус був у дуже гарному місці. З нього відкривався широкий краєвид на долину. Довгий триповерховий корпус скидався на білий корабель серед дерев, дійти до нього можна було дорогою, яка здіймалася вгору ліворуч коло входу і «фортеці». Густі каштани закривали дорогу. Щільна огорожа і колючий дріт були за межею. Але, незважаючи на огорожу, таємні стрімкі стежки вели через ліс. Там, унизу, схована серед дерев, в’юнилася дорога, на повороті якої стояв пам’ятник полеглим воїнам. З верхньої тераси її теж не було видно, — ні дороги, ні трьох будинків. Лише кукурікання півнів виказувало близькість селянських господарств. Він із задоволенням подумав про два рядки на синьому чотирикутному аркуші: «Після вечері біля пам’ятника полеглим». Усього два рядки. Але важливі, немов земля і сонце заразом. Протилежність пригніченості. Намагався не думати про вечір, тому відкрив «Кола Бруньйона». Але тепер Ромен Роллан його дратував своєю гармонією. Ритмічний дзенькіт. Вельми грайливо, як для цієї хвилини; той стиль не може полонити людину, надто неспокійну для того, аби поринути в таку мелодію слів у реченні.

Кушетки стояли вздовж стіни, перед ними — сонячна смуга, що падала з-під широких, полум’яно-червонястих тентів, натягнених на залізні опори над загорожею.

Хтось глухо похропував у кінці тераси, сусід уже вдруге зіскочив зі свого місця й поштурхав його.

Вона йшла головною дорогою. Розстебнутий комірець і гладеньке, хвилясте волосся знизу, її постава була свіжою і зосередженою.

Її спортивні черевики хутко перетирали дрібний пісок дороги.

— Отже, знову все в порядку? — сказав.

— Ой, справді було кепсько. Того вечора я застудилася. Протяг дув уздовж і впоперек, аж усі фіранки тріпотіли, мов білі прапори.

— Бо гралися ними пальці невидимого вітру?

Вона подивилася на нього, і в її погляді відчувалося веселе лукавство.

Помалу вечоріло; ряд будиночків уздовж дороги край широкого поля виблискував у червонястому сонячному світлі; всі вони стояли з лівого боку дороги, так що видно було фасади. Немов розігріті і водночас спокійні обличчя в насиченому сяйві заходу.

— Найбільше мене здивувала щирість, — сказав він.

Куточки її вуст усміхалися.

— Зараз би пішла по стручок квасолі, якби ви не написали оте про нього, — але все одно підійшла до тички коло дороги і відщипнула зелений стручок.

— Не можна вимагати від жінки завжди бути щирою, — сказав він, коли знову повернулася на дорогу.

— Окрім того, надмірна щирість схожа на прилипливість. А жінка ніколи не має права бути липучою, — сказала вона.

Гризла стручок, але не так безтурботно, як уперше, а задумано й розважливо.

— А мала б бути відкритою і вартою довіри, щоб не втратити своєї привабливості.

— Так, але це дуже важко. Принаймні краще, ніж бути липучою. Не уявляю собі чогось гіршого, ніж жінка, яка прилипла до чоловіка, мов мокрий прапор до древка.

І її обличчя набуло серйозних, майже суворих рис.

Вона ніколи не буде такою, подумав собі, бо всі предмети, які її оточують, вона ставить між собою та іншими. І себе вміє віддавати речам, так що людина мусить її шукати з-поміж них. Здається, що її віднесе вітром, мов насіння кульбаби.

— Ви ніколи не будете прилипалою, — сказав він.

— Гадаєте?

І ніби його й не слухала; стручок тепер відчував більшу прихильність її маленьких білих зубів.