Антон Мухарский - Після злучення тварина сумна

Як співали перші півні, Лесь не чув. Відкрив очі він лише тоді, коли відчув на своїх сідницях якийсь холодний і вологий дотик, а потім щось шерхате і тепле лизнуло його в сраку. Лизнуло раз, потім другий, а потім і зовсім запустило йому язика у проміжність. «Чупакабра!» — майнуло в голові, і він застогнав.

«Пестощі» вмить припинилися, і щось біле (так він бачив боковим зором) відстрибнуло вбік.

То був його тезка. Місцевий приблудний пес на прізвисько Білий, який прямував із «собачого весілля», бо у німецької вівчарки Найди, що жила за високим парканом на восьмому мікрорайоні, почалася «течка», і він майже цілу добу провів у зграї місцевих приблуд, що збіглися на отой незрівнянний запах. Втомившись від нескінченних сварок і безглуздих залицянь, Білий вирішив зганяти додому трохи підживитися у тих «городських», які його зазвичай підгодовували. Дорогою, перед самим ранком, він знайшов у полі людину, від якої струмував знайомий запах. Це, здається, був отой дядько, що жив біля озера й інколи пригощав його залишками борщу, шкірочками від сиру, а інколи і печивом.

«Цікаво, — подумалося собаці, — а що він тут робить?»

Відповідь на це питання цікаво було б знайти і тілу, що мугикаючи і стогнучи, потяглося рукою до рота і витягло з нього довгу брудну ганчірку, заляпану машинним маслом, і важко застогнало. Потім тіло трохи підняло голову і, озирнувшись назад, побачило увіткнутий в сраку осоковий віник. Від того видовища тіло дрібно затряслося, і Білий почув те, що називалося людським плачем. Тіло плакало. Плакало довго, гризучи землю під собою.

«Невже це можна їсти?» — подумав собака і теж понюхав землю.

Земля пахла м'ятою і любистком, а ще корінням пшениці, комахами, трохи мишами і звичайним пилом.

«Ні, її їсти однозначно не можна» — подумав Білий про землю, але ж тіло її їло, і це був факт!

Від розпачу і відчаю наш герой, учепившись в неї руками, гриз звичайну українську землю! Земля забивалася в рота, тріщала на зубах, засліплювала очі. А він стогнав і гриз її, трясучись від страху смерті, відчаю і спізнілого покаяння, бо не хотів вмирати!

«01666 ЧЛ» — цей номерний знак, який він побачив прямо у себе над головою в яскравому світлі фар, це майже єдине, що він запам'ятав з усього того жаху, який почав з ним коїтись, коли три найлютіших «плисецьких» чорти, коли ще й півні не співали, накинулися на нього і катували так люто, що пекло, здається, настало для Лесика на землі! А як загорлав у Плисецькому вогняний птах Жора, віщуючи новий день, то, певне злякавшись, втекли, кинувши його помирати серед безмежних українських полів на простій битій дорозі.

Останнім зусиллям волі витягти з сідниць встромлений туди «чортів букет», Лесь перевернувся на спину і лежав просто неба, дивлячись в його неосяжну, всипану зорями глибочінь, і благав єдиного, хто міг його почути і допомогти, благав самого Господа про спасіння.

«Господи, — линула до небес, мішаючись із слізьми, землею і свіжою кров'ю, його покаянна молитва, — Прости усі страшні гріхи мої. Збережи мені життя моє, і я буду вічним твоїм боржником, Господи! Благаю, не залиш без надії, ницого раба твого. Пробач мені зраду мою, Господи, що спокусився на земну славу і поставив гординю серця свого вище за твої небесні заповіді. Зрікаюся і проклинаю князя світу цього сатану і, плачучи, припадаю до стоп твоїх, Господи! Почуй мольбу немічного раба твого! В ім'я Отця, Сина і Святого Духа! Амінь!»

І зглянувся Господь на грішника! І сталося диво! І розсіялася тьма смертна, а в ній виблиснули фари патрульної машини ДАІ. В машині у образах старшого лейтенанта Жмаченка та прапорщика Квача сиділи два янголи.

Побачивши прямо посеред полів припарковану біля узбіччя червону БМВ, «янголи» зупинилися.

— Ні хуя собі, а хто її отак вночі кинув посеред поля? — збивши на потилицю фуражку, чисто гіпотетично запитав «янгол» голосом Жмаченка.

— Та хуй його знає, таваріщ старший лейтенант, зараз по базі перевіримо — відповів більш досвідчений «янгол», отой, що був Квач, обходячи машину кругом і світячи ліхтариком у вікна. — Ох ні хуя ж собі, та тут же ж крові повно!

— Де? — аж підскочив на місті «старшой».

— Та оно і в салоні на задньому сидінні, а оце ні хуя собі! Уся ганчірка в крові! — надибав Квач променем скривавлений рушник, що лежав трохи осторонь дороги.

— Пиздець, Вітька, викликай «Беркут» та «швидку»! Ну ми, блядь, вляпалися! Ні хуя собі, у нас в районі таке... — з тими словами один з «янголів» чкурнув до патрульної машини і, зв'язавшись по рації з головним постом, «запросив підмогу».