— Та ти подивися, тут теж повно крові...
— Ну то й що? Може, він просто вибив їй зуба.
— Та ні, зуби всі цілі.
Хлопець ще раз зазирнув жінці у рота, немовби шукаючи там якусь абищицю і, не знайшовши, злегка ногою відштовхнув її голову від себе. Відтак затягнувся сигаретою, роздивляючись увесь той розгардіяш, який панував у кімнаті.
— Це точно, — сказав він. — Подивись, яка кров біжить у неї з голови.
— Яка кров? — другий і досі не рушав з місця та жував собі гумку.
— Світла кров, артеріальна. А тепер подивися на кров у ванній кімнаті, на ліжку, на ту кров, що в неї на обличчі. Бачиш різницю?
— Там темна кров.
— Правильно. То кров венозна. То його кров.
— Такий випадок був у Бучанській колонії пару років тому...
— Я знаю. Хлопа хотіли опустити, а він узяв і відкусив комусь член.
— От тобі й догулявся із своїми блядями...
— Так, закрили тему, бо мені ці розмови не подобаються. Ти краще скажи, що нам з нею робити?
— А я звідки знаю? Ніяких вказівок не було.
— Отож-бо!
Другий молодик підійшов до відчинених дверей ванної кімнати і, зазирнувши туди, аж йокнув:
— Ну та й крові натекло!
— Так, не позаздриш Сєрому, — обізвався напарник, глибоко затягнувшись димом, і кинув недопалок просто у калюжу крові. Недопалок зашкварчав і погаснув. — Ну, добре! Як не було вказівок, то діємо за звичною схемою.
— Послухай, Чілі, а може все-таки дочекаємося вказівок?
— Не варто. Трупак у будинку — подарунок для ментів. На біса нам ті проблеми? Як не було вказівок, то річ ясна. Тягни мішок!
— А може, без мішка?
— Коли хочеш, то давай без мішка. Тільки ти бери з голови, бо мені не дуже хочеться поганити краватку у крові.
— Ні. Піду краще по мішок.
Той, що лишився, знову наблизився до мертвої жінки і зазирнув їй у обличчя.
— Красива, зараза.
За дві хвилини до кімнати з перекинутим через плече зеленим пластиковим мішком зайшов його товариш.
— А красива, правда? — запитав у нього.
Колега цикнув зубом. Хлопці обережно, так, щоб не заляпатися кров'ю, підняли «трупак» з підлоги і почали пакувати. Потім, ухопивши мішок за краєчки, потягли його геть.
Вибравшись надвір через чорниці хід, молодики поперли неширокою, брукованою червоними цеглинами стежкою до блоку, де були гаражі з майстернями.
За спинами лишився чотириповерховий будинок, мурований у староанглійському стилі. Там, на третьому поверсі в одній з кімнат, жевріло світло, ледь пробиваючись крізь різнокольорові скельця вітражів, якими було забрано вікна.
Діставшись гаражних воріт, хлопці поклали мішок на землю, і один з них заходився копирсатися в замку. Коли ворота піддалися, хлопці знову вхопили мішок і зникли всередині.
Була ще глибока ніч, і ніщо не нагадувало про наближення ранку. Увесь ліс і чотириповерховий замок із двома баштами під черепичним дахом, усі алеї і недалекий Дніпро, луки біля Козинки і невисокі дуби на луках, неглибокі озера, дамба і дачі понад дамбою — все було залито сріблястим сяйвом убутного місяця, що гойдався у прозорому березневому небі, повному зірок. Тиша стояла надзвичайна і тільки десь глибоко під землею, чи навпаки у небі, чувся монотонний низький гул, від якого тривожно починало битися серце.
— Бр-р-р-р, холодно! — зіщулився від холоду сторож пансіонату «Жовтень», який вибрався зі своєї каптьорки за малою потребою. — А буде сьогодні теплий день, — промовив він до кошлатого собаки, що визирнув з буди. — Буде, я сказав, чого витріщився?!
Собака подивився на сторожа, прислухався до дзюрчання теплої пахкої рідини і знову заховався у буду.
— Ой, харашо! — промовив сам до себе сторож і, потрусивши чим слід, побіг туди, де пахло мишами і грів повітря масляний радіатор.
Як він заховався за дверима, знову над усією Конча-Заспою розлилася тиша, і тільки далекий тривожний гул, що линув з-під землі, забринів напнутою басовою струною.
«У-у-у-у-у», — гула березнева ніч.
Київ.
15 березня 1998 р.
5 год. 00 хв.
Коли Василь сьогодні ввечері їхав на роботу, то до вагону метро на станції «Оболонь» зайшов один дженджик у жовтій куртці. Волосся, вибілене перекисом водню, з зеленими пасмами, на носі рожеві окуляри, у вусі сережка і в брові теж. Взутий у черевики на платформі завгрубшки в цілу долоню. В роті жувальна гумка, в руках банка якогось дивного напою, назви якого Василь навіть не знав. Дорогою слухав плеєр, раз у раз гортаючи журнал з ідіотською назвою «Птюч», де на обкладинці було зображено таку саму потвору тільки жіночої статі. У потвори вся спина була у наколках, а волосся стирчало рогами.
Читать дальше