Антон Мухарский - Після злучення тварина сумна

Видно було, що молодик збирався щось сказати, але тільки глибоко зітхнув і, не повертаючи до бороданя обличчя, пішов до яскраво освітленого під'їзду.

Коли він уже сходив на ґанок, бородань у три кроки наздогнав його і, нервово озираючись назад, чи не чує водій у машині, почав шепотіти на вухо.

— Благаю, тобі треба до лікарні! Зрозумій, якщо ти зараз поїдеш до нейрохірургії, то вони може і врятують...

— Їдь!

— Сергій Олександрович, ти не правий, послухай лікаря... Жгут я наклав серйозний, можливе омертвіння тканин...

— Їдь!

— Сергій Олександрович... А як же ж до туалету, коли захочеться... Треба хоч катетер поставити...

— Їдь! Якщо хтось про щось довідається — ти мертвий, зрозумів! — сказав як відрізав. Відтак штовхнув плечима скляні двері під'їзду і зайшов усередину.

Спостерігаючи за ним крізь широке скло у дверях, бородань бачив, що сьогодні чоловік зайшов до під'їзду не так, як заходив завжди. Рвучкий натиск, крута ширококрилість м'яких ометів довгого пальта, стрімкий рух пружних ніг — усе це тепер підминала під себе стриманість і обережність при кожному кроці. Забрані до кишень руки, якесь надмірне напруження, що переливалось уздовж рамен і хребта, втягнута у піднятий комір голова — все свідчило про те, що чоловік почувався ніяково і навіть розгублено. Щось зламалося в чоловікові, і сьогодні він уже не був самим собою. Коли чоловік уже підходив до ліфта, бородань, немов вирвавшись із плину думок, хитнув сивою головою і ледь чутно промовив:

— Що за люди!?

Потім повернувся і глянув на «Мерседес». Головою його майнула думка, що ця машина схожа на порося. По телевізору сьогодні хтось сказав, що шестисотий «Мерседес» нагадує йому порося. Бородань внутрішньо перевірив цю аналогію, але не дійшов жодного висновку. «Принаймні, мені такої машини не мати ніколи, — подумалося йому лишень. — Кому ж тепер він буде належати?»

— Хе, — хмикнув бородань і цикнув язиком. — Хто б міг подумати...

Повернувшись до авто, він знову всівся на переднє сидіння, неголосно скерувавши водія:

— Додому.

Яскраве світло мармурового холу неприємно різонуло чоловіка по очах. Біль унизу живота вже давав про себе знати і навіть проривався крізь загати місцевої анестезії, коли чоловік долав невисокі сходи на ґанок. Немов шматок льоду лежав унизу живота й танув. І мірою того, як скресала крига, тала вода розливалася тілом, несучи в собі біль.

У холі, тамуючи спалах болю, він втягнув носом тепле повітря помешкання. О цій передранішній порі тут пахло новобудовою. Дух цементу, мармуру, фарби, дерева і скла вився в повітрі. Вдень цей запах вбивали парфуми мешканців та господарчі служби, що застосовували для миття підлоги й вікон різні ароматичні засоби, але вночі він знову виповзав зі шпарин, закапелків, закутків — єдиний природний запах новобудови.

Не повертаючи голови, чоловік встиг помітити, що охоронця, на його звичному місці біля входу, немає. Той, відкинувшись головою на спинку, спав у шкіряному кріслі в куточку відпочинку. Біля нього на невисокому журнальному столику, неголосно награючи знайому мелодію Михайла Круга, стояв радіоприймач, а поруч, розкладені на клапті газети, лежали недоїдки: залишки чорного хліба, риб'ячі кістки, апельсинові шкоринки, загорнені у прозорий поліетиленовий пакет гірчичні сушки. Стояв червоний термос.

«Заліпить цьому бидлу проміж рогів, щоб службу знав», — подумалося чоловікові. Промайнула думка і зникла. Біль не відпускав далеко.

Діставшись протилежної від входу стіни, де у двох неглибоких нішах ховалися двері ліфтів, чоловік обережно випростав з кишені праву руку і натиснув на сріблясту кнопку. Дверцята одного з ліфтів з легким дзвоном розчахнулися. Вже заходячи до кабіни, чоловік побачив, як схопився з крісла охоронець.

«Прогнувся, прогнувся, мєнт паганий», — зловтішно подумалося чоловікові, і він, обпершись чолом об стінку ліфта, завмер.

Кабіна зупинилась на сьомому поверсі. Стоячи посеред холу, Василь спостерігав, як білі прямокутнички відлічували поступовий шлях ліфта нагору.

— От тобі й маєш! — зажурено й тривожно прошепотів собі під ніс охоронець і перевів погляд на свої долоні.

Під короткими, трохи брудними нігтями його зашкарублих пальців застрягла біла цедра апельсина, що його він почистив і з'їв перед тим, як, чорт забирай, заснути.

— От тобі й маєш, — почав виколупувати ті шкоринки.

За тою простою фразою ховався цілий сонм неприємних думок, які ятрили ще сонну Василеву уяву.