Антон Мухарский - Після злучення тварина сумна

Роздратовано він кинув газетний пакунок на стіл і пішов до журнального столика — заткнути пельку Ірині Білик. «Ти — мій, ти — мій, ти — мій!» — виводила співачка.

— Та який я твій, курва-мама? — вилаявся Василь і виключив приймач.

У холі стало тихо. Ледь чутно дзюрчала вода у штучному водоспаді. Охоронець знову повернувся до столу, всівся на робочий стілець і затих, прикривши долонями обличчя.

У такій позі він просидів щонайменше хвилин десять.

«Гм, дихаю», — нараз, і ніби вперше у житті, звернув Василь увагу на цей звичний процес. Він повільно втягував носом повітря, слідкуючи внутрішнім поглядом за всіма етапами цього дійства. Крізь ніздрі і носоглотку повітря потрапляє у горло, а потім забирається у груди. Піднімаються трохи плечі, і роздувається живіт. Василь випустив повітря. «Як приємно дихати», — подумалось йому, бо відчув справжню насолоду тільки з того приводу, що він може дихати.

«Я — живий. — Подумав Василь. — Я людина. Мене звати Василь. Мені тридцять вісім років. Я сиджу у кріслі, спершись руками об стіл і поклавши голову на долоні. Я думаю. Про що я думаю? Ні про що. Ні, я думаю про те, що не думаю ні про що, а отже, я все ж таки думаю. Цікаво, а чи може людина взагалі ні про що не думати?. Напевне, тільки уві сні, але й уві сні вона бачить сни, а отже, думає. Зараз ніч, і я не сплю. А люди у цей час сплять. Людей на землі багато — мільярди. Я — один з них. Чи я є, чи мене нема — усім цим мільярдам байдуже. Небайдуже лише найближчим, але й вони далекі від мене. Вони зараз сплять і не думають про мене. Не знають, що мені погано. Хоч вони є, але їх нема. Я самотній. Людина завжди самотня. Людина робить усе, щоб не бути самотньою, а таки нею лишається все життя. Моє горе — то тільки моє горе, і моя смерть — то тільки моя смерть. От батько помирав: так усі навкруги вилися, допомагали, і це було вдень. А вночі він лишався наодинці з собою, і ніщо не могло позбавити його самоти. Жила людина, і нема людини. Хто пам'ятає тепер батька? Я, мати, сусіди. А незабаром вони помруть, і я помру, і про батька ніхто не згадає, наче його зовсім не було. Добре тому, хто зробив там якийсь подвиг, чи намалював якусь картину, чи збудував щось велике — того пам'ятають, і він, наче живий. От я помру — хто про мене згадає? Чи зробив я що-небудь таке, що залишиться після мене? Не зробив і не зроблю. Ну, діти залишаться, ну, пам'ятатимуть якийсь час, а потім і вони забудуть. Я живу, щось роблю, кудись ходжу, про щось мрію, але все то — омана. Я помру, і зникне цілий світ. Але ж я не один. Так живуть усі. То виходить, що життя усіх якась омана? Фу, яка гидота! Заплутався!»

Василь відірвав обличчя від долонь і подумав про те, що йому, зрештою, не треба думати. Таю дивні думки про те, що все омана і навіщо, власне, жити, спадали Василеві чи не вперше в житті. Він, чесно кажучи, не знав слова «екзистенція», а тому трохи злякався, і йому здалося, що отак, можливо, люди і божеволіють, проектуючи проблематику власного «Я» на навколишній світ. Він не читав Гайдегера, Сартра і Гомбровича — усіх цих підарасів-розумників, які зробили на собі ім'я на цій проблематиці, а тому вирішив трохи відволіктися й зайнятися чимось більш практичним.

Перед ним на столі лежали загорнені у газету риб'ячі кістки й залишки вечері. «Треба таки піти викинути», — подумав Василь і, підхопивши пакет, хотів був рушити до виходу, але пакет вислизнув з рук, упав на підлогу і з нього вивалився кусень чорного хліба.

«Ти диви, не хоче хліб у смітник», — додумалося Василеві, і він знову згадав свою матусю, яка завжди вчила його ніколи не викидати хліб у сміття.

«Бо люди у нас в селі в 1933-му і в 1947-му, не маючи такого кусня хліба, вмирали від голоду. То є великий гріх — хліб викидати, — казала матуся. — Краще птахам віддай!»

Василь підняв з підлоги окремо пакет з кістками, а окремо кавалок хліба і вийшов на ґанок. Згадавши матусину настанову, він на мить замислився: «А, може й справді, Бог мені допоможе, коли я віддам хліб птахам?» — і Василева рука вже витяглася, аби розкришити кусень прямо біля ґанку. «Ага, побачать зранку хліб чергові і скажуть, що розвів свинарник! Чорта вам лисого!»

Василь кинув хліб разом з пакунком до урни. Проте хліб, вдарившись об ребро, відлетів убік і знову впав Василеві під ноги.

Ну що ж, так тому й бути. Василь підняв хліб з асфальту і зажбурив його далеко-далеко. Хліб долетів до протилежного тротуару і впав біля бровки.

«Ну от і добре, ні вашим, ні нашим», — подумав охоронець і знову повернувся до холу. Там він знову всівся за столом, поклав підборіддя на долоні і на якийсь час затихнув.