Антон Мухарский - Після злучення тварина сумна

Тисячі, мільйони років створювала природа це кам'яне мереживо, зрощувала у своєму череві, настоювала, наче дорогоцінне вино, аби в один день покласти під щоку чоловікові, що вмирав від болю. Колись цей прохолодний мармур був дном первісних океанів і свідком сотворіння світу. Він чув під сподом землі гомін далеких баталій і полум'яні промови великих світу цього. Безживна холодна плоть, байдужа до всього перед обличчям Вічності — ось чим був цей мармур, і разом з тим він був лагідним і живим, нагрітим теплом притуленої до нього чоловічої щоки.

Зануритися б у нього з головою, стати каменем і все подальше життя дивитися на світ крізь оті мережані жилки. Чоловікові здалося, що в цю мріть він хотів саме цього: зникнути, перетворившись на камінь, лежати десь глибоко-глибоко у скелі, не чути нічого і не бачити. Зачаїтися і чекати. Може, воно так згодом і буде, і душа чоловіка із холодним поглядом байдужих сірих очей знову, як і мільйони років тому, оселиться в зеленому мармурі і довго ще буде чекати своєї черги, щоб переселитись у траву, а згодом у квітку, а потім у рибу, у птаха, у звіра, щоб зрештою знову оселитися у людині.

Біль затихав. Поволі розгинаючи поперек і відриваючись щокою від прохолодного мармуру, чоловік випрямився і знову притулився боком до високого табурета. Не витягаючи лівої руки з кишені, він однією тільки правицею скрутив з пляшки пластмасову кришечку і відкинув її геть. Націдивши собі більш як половини склянки, чоловік підніс її до вуст і крізь зуби почав вливати у себе горілку.

Йому хотілося, щоб прозора рідина дерла горло, забивала дух, але якісна, очищена горілка вливалася усередину м'яко і легко. Вижлуктавши майже все до денця, чоловік відірвався від склянки і видихнув з себе алкогольний пар. Усередині стало трохи тепліше, і голову накрив легкий туман. Це ще не було сп'яніння, це була реакція тіла на спирт, що миттєво, крізь кровоносні судини язика дістався мозку, але не затьмарив його.

І знову побачив перед собою чоловік мертву жінку, яка десь далеко лишилася лежати на підлозі.

Тим часом крізь трохи прочинену кватирку з вулиці почулося далеке хекання.

5 год. 14 хв.

Василь викурив одну сигарету, постояв хвилину нерухомо і потягнувся за іншою. Тривожні думки ятрили його мозок. Чиркнувши сірником і на мить підсвітивши своє обличчя знизу немов лампадою, він глибоко затягнувся, але якось нервово і необережно. Дим не полився у легені, а застряг десь у носоглотці, шибонув у ніс і знову відкотився у бронхи. Василь вибухнув кашлем, спершу дуже голосно, а потім, немов злякавшись, похапцем закрив рота кулаком й бухикав уже туди.

Зрештою, курити охоронцям на робочому місці теж заборонялося. Але вночі курили всі, виходячи на вулицю. Спати заборонялося суворо. Тут один два місяці тому заснув, так вилетів з роботи наступного ж дня. Отаке! Василь гірко посміхнувся, згадавши, як шпетили невдаху на загальних зборах охоронців. «Яка ганьба!», «Який непрофесіоналізм!» — гримав, ляскаючи по столу долонею, полковник Дерев'янко — командир полку охорони.

А ще охоронцям не дозволялося залишати місце чергування. Відлучатися до туалету вдень можна було тільки за присутності чергового інспектора, який двічі за денну зміну навідувався перевіряти пост і, не дай Боже, приймати скарги та побажання від мешканців будинку.

Для скарг та пропозицій на посту тримали особливу книгу. Втім, вона була майже чиста. Лише два побажання висловили за цей час мешканці. Одне: «Щоб у постового були начищені чоботи». Друге: «Щоб вставав, коли заходять люди, і був увічливий з усіма, а не тільки з мешканцями». Написала їх одна й та сама товста дама з четвертого поверху, яка торгувала бензином і мала півтора десятки колонок по всьому Києві. Дама жила самотньо і любила порядок. Інколи в гості до жінки навідувалась її донька — вульгарна молода особа, що підкочувала до під'їзду на червоному «Порше». Через оті дві скарги двох чудових хлопців Андрія та Сашка звільнили з роботи. Умови були такі: скарга або порушення дисципліни — миттєве звільнення.

«Добре, коли б тут жили самі іноземці, — думав Василь, повільно затягуючись димом. — 3 іноземцями якось легше. Їм байдуже до цих дрібниць: моя краватка, мої черевики, моя сорочка і руки. Тобто, може, і небайдуже, але зовні вдають, що їх такі дрібниці не обходять. Розуміють-бо, тут їм не Париж, Нью-Йорк чи Токіо. Тут їм Україна, бляха муха, СНД, колишній Радянський Союз: імперія зла і велика пролетарська держава».