Іолана Тимочко - Перший спалах

А якось Ліра покликала дівчину в гори. Просто прийшла на світанку і постукала в запітніле вікно. Оля мовчки спакувала наплічник і розтанула в ранковому присмерку. Боса і простоволоса, вона, мов кішка, скрадалась порожніми вулицями і слухала, як важко зітхають уві сні гігантські груди заснулого міста, як із прокурених легень виривається біле, хрипке, паруюче дихання, як стікають по темних вікнах сльози, змішані з холодною ранковою росою. На вокзалі її вже чекав Олег. А потім була порожня, обшарпана електричка — і гори, гори, старезні, прадавні, вологі, величні гори, оповиті дощами й туманами, немов білими русалчиними косами. А ще були люди. Багато людей. Химерні і добрі, закосичені гірськими травами, вони, здавалося, прийшли з напівзабутих легенд. Палахкотіло багаття. А тоді хтось узяв до рук барабани, хтось потягнувся до волинок — і Олю вимило з цього світу.

Дикий гай, відблиски зір між рваними клаптями хмар. Тріскотіння хмизу, танець світла на блідо-рожевих соснових стовбурах. Пам’ятала все до найменших деталей.

Авжеж, таке не забувають. Ніколи час не зітре з пам’яті запах Олегового волосся, переплетений із ароматом гірських трав. Ніколи не забере той сповнений безмежної довіри кароокий погляд, у якому так весело миготіли язички полум’я. Той сміх, ті руки, те несподіване божевілля завжди житимуть у серці, бо саме вони допомогли Олі переродитися. А що було потім...

А потім була Лірина люлька — і хаос.

Танець, регіт, швидкість і цілковита втрата розуму. Її носило по горах, носило по травах і поміж чиїмось тілами, носило по водах і пекельно гарячих червоних вуглинах. Вона вмирала й підіймалася знову, злітала до самих зірок і падала на дно найглибшої прірви. Вона проростала в небо, а корінням впліталася в землю, гойдала на плечах місяць і кришталь небесного склепіння, а ногами збовтувала океани і реготала, дивлячись, як гігантські несамовиті хвилі поглинають все живе на землі.

А потім вона стала голосом...

Яким голосом?

Голосом, що говорив правду.

« Забудь про все , — закричало всередині, — немає більше нічого! У тебе більше немає дому , немає сонця у небі , та й самого неба немає . Навіть імені твого не зосталося! Ти — ніхто! Чуєш , ніхто! Ти сама себе знищила! »

Чиїсь кроки на вулиці. Болісний жіночий зойк. Двоє понурих чоловіків, що принесли страшну звістку. Татова вудочка в руках одного з них — великого й вусатого, ніби сом. Ей, дядьку Петре, чого це ви забрали татову вудочку? Він не любить, коли хтось бере його рибальську амуніцію без дозволу!

Дитинко... Твій тато...

А що мій тато? Він хапає мене на руки і підкидає високо вгору , правда ж? Дивіться, лечу! Тату , чуєш , чого ти так довго? Приходь скоріше , я тобі стільки всього розкажу! А знаєш , я сьогодні каталась на нашому цапові , аж поки він не скинув мене в кропиву. Було боляче. А потім прийшла бабуся — і накричала на мене.

А потім...

Так, Ліра знала толк у збоченнях. Бо назвати це лікуванням не повертався язик. Звільнитися від минулого, переживши його ще раз у своїй голові? Знаєм, вмієм, практикуєм! Впасти в заціпеніння, викуривши чудодійну люльку? Все правильно, потім прийде обіцяне забуття!

«Татку!...»

Шепіт , більше схожий на крик...

«ТАТКУ!!!»

Обіймаючи шию , припадала до неї холодними долонями...

Щось струменіло по щоках...

Гаряче й солоне...

...сльози?..

Липке й тягуче , із запахом намулу і нудотно-солодкавим присмаком іржі...

Назвати це лікуванням не повертався язик. Аж поки Ліра не начинила їй голову фальшивими спогадами. Своїми спогадами.

Тихо шуміла ріка...

Шепотіли верби...

Гуркотіли вітри , розривали замучене сонце криваві осінні хмари , дощі затуляли обличчя холодною пеленою сліз... А вона йшла , не зупиняючись , брела крізь павутину лісів , долаючи сплетіння озер і розлючений рев гірських потоків...

Десь тут ховалися кришталеві води дикої криниці.

Не зумівши приборкати воскреслі почуття й божевільні емоції , упала на коліна , притулилась губами до вкритої глицею землі... Солодкий запах хвої залоскотав ніздрі , покручене коріння переплуталось із сивим волоссям. Де взялася й ота давно загублена сила , забувся і вічний голоду що так нахабно напросився в супутники ще в перші дні мандрівки. За одну мить все життя пронеслося перед очима. Знову.