Іолана Тимочко - Перший спалах

Ольга увійшла до кухні і нашорошила вуха. Скрекіт нічного гостя залишився у стінах спальні, як і писк сови за вікном. Залишився тільки холодний, монотонний стукіт. Ольга навпомацки відчинила кухонну шафку і дістала недогарок свічки. Обнишпоривши забитий посудом стіл, натрапила на сірники і викресала слабенький, лінивий вогник.

Було холодно. Нестерпно холодно. Ольга підійшла до вікна і зачинила розчахнуту вітром кватирку. Тоді ще раз прислухалась — і зрозуміла, що стукіт лине із ванної. Відчинила важкі дубові двері і, присвітлюючи ліхтариком, оглянула кімнату. Так і було: знову не закрутила кран. Брудні, холодні краплини ліниво виповзали з іржавої труби і важко падали донизу, розбиваючись об білу емальовану поверхню.

Ольга нахилилась над раковиною і підставила обличчя під великі, колючі краплі. Крижана вода голками впилася в просочену вологою шкіру. Ольга сподівалась, що від цього стане легше, що свіжа прохолода змиє з неї нічний кошмар. Та марно. Чим настирливіше хляпала водою собі в обличчя, тим паскудніше ставало на душі. Здавалось, навіть краплини кличуть за собою, повторюючи оте монотонне «іди... іди...».

— Не піду! — сказала Ольга з фальшивою впевненістю в тремтячому голосі. Ніхто не відповів. Тоді вона зазирнула у отвір водостоку і крикнула туди: — Ніхто більше не піде! Чуєш? Ніхто! Ніколи!

Її зустріла тиша.

Ольга втупилась поглядом у стіну.

...Пам’ять, як і правду, не зітреш.

Кожної ночі вона прокидається від холоду. Хтось невидимий скидає з неї ковдру і щедро-щедро поливає тіло рясним, холодним потом. Ольга прокидається липкою і змученою, виснаженою і повністю пошматованою зсередини. Можливо, у неї здорове тіло, але душа уже давно хвора.

Сьогодні Ольга знову була в лікарні. І, певно, сиділа би там до скону.

Коли її вкотре спробували відтягти від сина, вона плювалась і била кулаками, роздирала одяг і навіть спробувала когось вкусити. А тоді прийшов головний лікар — і випхав її за двері. Її, матір випхав! Знаєте, тихесенько так, нишком! Устромивши у неї свій обман, як ніж у спину.

Тепер вона сидить в селі. І кожної ночі плаче. Ольга щовечора засинає у холодній накрохмаленій постелі під стукіт сильного дощу і думає, думає, думає про все на світі.

Ольга хоче додому. До себе, в село і дитинство. У ту стареньку, напівзруйновану хату, з якої вітром зірвало півдаху. Вона ще й досі пам’ятає, як любила потай залізти на горище і крізь дірку в покрівлі спостерігати за зірками. «А вони іноді на землю літають! Так, втікають згори і в морі купаються! А щоб ніхто не побачив, затуляють небо хмарами і спускаються у воду на конях-блискавках.»

А якось батько пообіцяв показати їй, де купаються зорі.

Ольга тоді посміхнулась від вуха до вуха і вхопила його за руку. Переплетені пальці — величезні, вкриті твердими мозолями батькові і крихітні, тендітні, як трояндові пелюсточки, доньчині — означали, що цю таємницю вони заберуть з собою в могилу. Вона тоді ще не знала, що це за фраза, однак інтуїтивно вловила суть. Таємниця, яку не розкрити, знання, доступні тільки обраним. Так, дівчинка ще тоді передивилась усі можливі пригодницько-містично-фантастичні фільми і тепер почувалась героїнею одного з них. Побачити, як купаються зірки — хіба таке судилося кожному? Звісно ж, ні! І вона — обрана, бо саме їй першій відкриється ця неймовірно прекрасна і в той же час чомусь трохи моторошна таємниця...

Вона чекала вечора, як спасіння. Як дивовижної казки, в якій збуваються найпотаємніші мрії. Ольга, здається, рахувала навіть секунди, очікуючи батькового повернення з рибалки. «Ти тільки дивись, не розкажи нікому!» — суворо сварилась пальчиком Ольга, уявляючи, як вони повертаються з дивовижної мандрівки.

«А рибам можна?» — з удаваною серйозністю відповідав їй батько й куйовдив і без того вже розпатланого чуба.

«Ні!»

«Тоді добре. Нікому й ніколи. Обіцяю.»

І справді не сказав.

Нікому більше.

Ніколи.

А потім був вечір. І чужі люди на подвір’ї. Вона тоді ще не знала, що означають слова дорослих. Пам’ятає тільки якісь безглузді уривки фраз. Двоє великих дядьків, наляканих і мокрих, ніби недотоплені кошенята, пізнім вечором увірвались у двір і, вивівши маму на вулицю, довго й збентежено щось пояснювали. Ольга ніколи не забуде, як зблідла матір, як безсило сповзла на вкриту росою траву, як притиснула до себе доньку і ледве чутним голосом прошепотіла: «Нема вже в тебе татка, пташеня... Нема...»