Іолана Тимочко - Перший спалах

Картина змінюється.

«Ти пам’ятаєш, що я тобі казав? Роби що завгодно, але тільки не бійся. Зрозумів? Не бійся! Що б не трапилось...»

Голос за кадром нагадує шелест сухого листя.

«Я мертвий?»

«Не знаю. Кажуть, що мертві не можуть відчувати. А ти можеш... Ти ж можеш, правда?»

«Хм... Не впевнений. Мої руки не мерзнуть, моя кров не холоне, моя шкіра не вкривається синявою. Я нічого не їм, але мій шлунок все ще уперто мовчить. Чесно кажучи, я навіть не знаю, чи він у мене є. Може, я просто привид. Чи спогад у чиїсь голові. Я не знаю. Я уже нічого не знаю.»

«Ніхто не знає. Бо ще не час... — голос зробив паузу, а тоді додав. — Вона гарна. Дуже. Шкода, що ти не можеш до неї доторкнутися».

«Хто?» — здивувався Андрій.

«Дівчина твоя. У неї шкіра ніби світиться зсередини. Як це — відчувати її на своїх пальцях? Приємно, мабуть? Чим від неї пахне? Я чомусь думаю, що це обов’язково мають бути якісь фрукти. Персики чи абрикоси, нагріті сонцем. Духмяні, золотисті... На твоєму місці я б навіть боявся біля неї дихати. Та й, знаєш... На твоєму місці я б багато чого боявся. Але тільки не зараз. Не тут.»

«Чому?»

«Бо ми з тобою тут удвох. Ти не можеш доторкнутись до своєї дівчини, а це означає, що мені більше немає чому заздрити. І це трохи дивно. Я занадто звик заздрити. Я звик підглядати за тобою і заздрісно скреготіти зубами, спостерігаючи, як ти бігаєш, смієшся, напихаєшся фруктами, ба навіть пітнієш! Ти не повіриш, але я вже й забув, що таке — пітніти! Пам’ятаю тільки, що це чомусь навдивовижу приємно і навіть трохи лоскітно. Коли я вперше побачив тебе тут — ти тоді спав у траві, — то одразу ж обнюхав. Так, обнюхав повністю, обнюхав з ніг до голови, бо сподівався , що відчую запах поту. Але ні, я помилився, від тебе пахло так само, як і від мене. Тобто ніяк.»

Голос ставав все тихішим... Шелест листя віддалявся... Залишався тільки один звук — свист невидимої стріли...

Бо знову...

Тонко тенькне тятива...

Дзень-дзінь...

Треба йти далі.

Вони стояли на старому горищі. Раптом Андрій зрозумів, що між його пальцями застрягло щось тверде і шорстке на дотик. Книжка? Зошит? Він розгорнув на першій-ліпшій сторінці — і почав читати.

Її розбудив глухий, монотонний стукіт.

Звук линув з коридору. Ольга лежала під ковдрою і дрімала, заколисана завиванням осіннього вітру за вікном. Негода лютувала вже третій день. Холодний, пронизливий стогін, здавалося, заповнив собою увесь простір, заліз у кожну шпаринку. Голі, промоклі гілки розпачливо билися у вікно, шукаючи прихистку. Дощ тарабанив по шибках, виганяючи з хати тепло. Десь далеко в лісі пищала сова.

Ользі снилися сни. Розмиті й тривожні, наче вирвані з далекого минулого. Спочатку це був хаос, зітканий з чиїхось облич і далеких спогадів. А потім — мертве холодне озеро (болото?).

Чорні хвилі манили до себе, мов зачаровані. Величезне червоне сонце золотими шматками осипалось за горизонт. Десь тривожно кричала качка, десь із тихим плескотом скидалася риба. Далеко за обрієм калатали дзвони.

Ольга сиділа над водою, звісивши ноги з розбитої бетонної плити. Червоний обрубок сонця ще виглядав із-за дерев, та з озера уже поволі насувалася ніч. Качки губилися між чорними хвилями, ховаючи голову під крило, а крила — в колючих прибережних заростях. Темна вода м’яко ударялась об береги, плюскотіла хвилями, вологим шепотом торкаючись вух.

Ольга знала, що це їй просто сниться.

« Іди до мене... Іди...»

— Ні, — голосно відповідала їй Ольга. — Не піду. Не хочу.

«Я ж чекаю на тебе, чуєш? Давно уже чекаю... — шелестіло озеро. — В моїх глибинах ти забудеш свій страх, забудеш свій біль і відчай... Я обійму тебе, заколишу... Віднесу у тихе плесо... Там ти заснеш, там ти спочинеш...»

— Відчепися! — сказала Ольга. — Не обманюй мене! Я знаю, ти всього лише сон...

«Сон... Сон... — стривожено плюскотіли хвилі. Їх шепіт зливався з відлунням церковних дзвонів удалині. — На тихі води... Де птах не літає і сонце не сходить... На твої очі лягає сон...»

— Ти помиляєшся, — сказала Ольга.

І прокинулась.

Її розбудив глухий, монотонний стукіт.

І цвіркун.

Здоровенний, мишасто-сірий, він сидів на підвіконні і нахабно скрекотів. Звідки він узявся в таку пору?

Добігав кінця жовтень і от-от мав прийти на землю листопад. Останнє листя валялося в калюжах, зіжмакане й побите дощами. Запах вологи й гнилизни, солодкий і млосний, як сама смерть, проникав у кожну щілину, викликаючи згадки про лікарню.