Іолана Тимочко - Перший спалах

— Повернутися назад, ти мене чуєш чи ні, ідіотко, чортяка б тебе вхопила!!!

Коли Оля прийшла до тями, то побачила розгнівану Ліру, що нависла над нею і, здавалось, метала з очей блискавки.

— Ти... ти що витворяєш? Мало з тебе пригод? Мало Ваньки з його істерикою?! Мало тітчиної ненависті?!

Старі, пошарпані кросівки на довгих худих ногах, що нагадували дві дерев’яні палички, то злітали вгору, то з усього маху плескалися вниз, здіймаючи море бризок і затуляючи сонце.

Над озером здіймався туман.

Було холодно.

— Я ж не для того дала тобі цей тютюн. Що ж ти робиш?... І навіщо? Твій біль минув, хіба ні? Тоді чому ти знову обкурена? Чуєш? — Ліра важко зітхнула і присіла поруч. — Вічно все навиворіт: ти їм допомогти стараєшся, а виходить тільки гірше. Здається, я стара дурепа, яка так нічого й не навчилась від життя. Ех... Стільки років, а все одне й те ж... Дівчинко моя люба, хіба ти не розумієш, що...

Ліра набрала в груди якомога більше повітря і замовкла. Оля зазирнула в її очі — і відчула страх. Вона боялася Ліри. А Ліра боялась того, що зачаїлося в Олі всередині. Здається, вона вже знала, що чекає Олю завтра. А втім... Не вона одна.

Сьогодні вранці Оля впіймала себе на тому, що...

— Так, ти носиш під серцем дитину, — сказала нарешті Ліра. — Вибач за пафос, я, мабуть, ніколи не навчусь казати таке по-людськи. І не треба так бліднути, не роби вигляд, що це стало для тебе новиною. Олег уже знає, чуєш? Все гаразд, Олю... Все уже гаразд...

Востаннє вони бачилися кілька місяців тому.

Олежик. Добрий, милий, смішний, кароокий Олежик. Хто він для Олі? Хороший знайомий? Друг? Та ні. Більше. Це він урятував її від страшних думок, що переслідували Олю після смерті Ігоря. Якби не Олег, вона б, мабуть, так і не змогла більше жити нормальним життям.

Ігор не снився їй, напевно, ще з позаминулої осені. Відколи в її житті з’явився Олег. Його щирий, майже дитячий сміх володів дивовижною здатністю відганяти привидів, навіть таких сильних, як бліде і стомлене обличчя двоюрідного брата. Та остання сварка з Іваном, а слідом за нею — провалений іспит в універі знову загнали її в депресію.

Коли вона востаннє розмовляла з Олегом, обличчя брата вже майже стерлося з її пам’яті. Сумне й холодне, воно дедалі більше розмивалося, випаровувалось, тануло — як туман у променях вранішнього сонця. Білий, як сніг — саме таким Оля запам’ятала Ігоря. Тонка, як папір, шкіра утопленика, що мерехтіла у світлі свічок. Такі ж тонкі руки, що, перехрещені, лежали на грудях. І білий, наче молоко, весільний костюм. Братові тоді заледве виповнилось двадцять два...

Раніше він часто приходив у її сни — утопленик із живими очима. Той же костюм і білі руки. Навіть свічка на грудях. Ігор лежав у труні, у порожній темній кімнаті, втупивши в неї злий, повний ненависті холодний погляд, і щось шепотів. Навколо не було більше нікого.

Коли Оля згадувала ці сни, її настрій надовго псувався. Радість від прогулянки змінювалась внутрішнім криком. Тануло над бруківкою перше квітневе тепло, розчинялася в спогадах срібляста сніжинка перехресть. Навіть сонце, здавалось, падало на місто і вмирало, втопившись у вугільній чорноті щойно залитого асфальту.

А потім ішов дощ. Синюватий, холодний, сонний, солоний дощ, від якого чомусь часто відгонило намулом.

«Чекай мене на головній площі, біля входу на ринок!»

Це було останнє, що сказав Олег, перед тим, як покласти трубку.

А потім вони зустрілися. Не стримуючи радості, Оля повисла на шиї у високого, чорнявого юнака в легкій червоній куртці. У відповідь він міцно стиснув її в обіймах, та так, що аж захрустіли кістки.

— Ти приї-і-іхала!

— ...а тоді вона каже: чекаємо вас завтра, о цій порі. При собі мати змінне взуття і запасні шкарпетки.

— ...ось там, бачиш, біля великого жовтого будинку... я тільки вийшла, а він підбігає і кричить: подайте на...

— ...минулого року тут затопило весь квартал...

— ...ти глянь, який жирний кошак!

— ...мріяв про собаку, але мама не дозволяла.

— ...завалила два іспити, бо погиркалася з викладачем...

— ...хочеш морозива?

Вони ішли по вулиці, час від часу налітаючи на перехожих і розганяючи сонних, вгодованих голубів, що перекочувались по асфальту, як смішні пернаті м’ячики.

— Та не відмовлюся.

— Добре, тоді я зараз повернусь.

Оля зайшла в антикварну крамничку, а Олег зник десь за рогом.

Ви, здається, загубили ключі?