Іолана Тимочко - Перший спалах

— Я помер?

Незнайомець відвертається вбік і пильно вивчає далекий горизонт.

— Якщо ти цього хочеш, тоді — так.

Він не розуміє, що той має на увазі.

— Я не можу сказати тобі більше, ніж ти знаєш сам. Бо інакше ти загубишся. Ми обоє загубимось. І настане темрява.

— Де я загублюсь? Про що ти? Вибач, але я тебе не розумію...

— Ти помиляєшся. Знову. Ти все розумієш. Геть усе. Ти розумієш навіть більше за мене.

— Що я розумію? Поясни мені, бо я почуваю себе ідіотом! Якщо я помер, то де ж я тепер? Рай? Пекло? Чистилище? Хто я і чому тут опинився? А головне — навіщо? Як мені бути далі? Куди іти і що робити? А ти? Хто ти такий, що врятував мене від... Від чого ти мене врятував? І взагалі, якщо я мертвий, то хіба можу померти ще раз? Я думав, що мертві не вмирають...

Юнак притулив пальця до своїх вуст.

— Цссс... Так багато питань... Так багато... Не все одразу. Твій час іще не настав.

— Мій час? Що ти маєш на увазі?

— Подумай...

Сніг падає і падає... Падає і падає без кінця...

— Хочеш, я тобі щось покажу?

Не дочекавшись відповіді, юнак підходить ближче і торкається до його скронь.

— Тільки не бійся... — шепоче незнайомець. — І запам’ятовуй усе, що чуєш.

— Ану тихо! Мовчи, кому кажу! Цссс!

— Що?

— Та заткнися ти! Дітей мені розбудиш!

— Ой! В...вибачте. Я не знав, що тут хтось спить. Андрій вдивлявся в темряву, намагаючись розгледіти того, хто говорить. Та марно.

— Слухайте...Ей! А хто тут? — запитав пошепки.

— Не викай мені, я ще не така стара! Хто-хто... Я тут. До тебе що, з першого разу не дійшло?

— Не дійшло. І я не викаю. Звідки я знаю, може, вас там багато?

— Не клей дурня, тут тільки я.

— Хто це — я?

— Що значить — хто? Ти башкою вдарився? Я ж уже тобі відповіла. Немає тут нікого. Тільки я. Задовбав по сто раз одне й те саме перепитувати.

— Ну добре. От тільки... Де ж ви? Тобто ти. Я вас... тебе не бачу.

— Тут!

— Де?

— Та ж тут! Ти що, глухий?

— Ні, але я не розумію, де це — тут. Бо «тут» може бути де завгодно.

— Пацан, ти упоротий? Тут — це завжди тут, і крапка.

— Хм. Знаєте, я б хотів сказати, що я вас — тьху ти, блін! — тебе зрозумів, але це не так! — відповів Андрій, безуспішно намагаючись розібратись, куди хилить незнайомка.

— І чого я не здивована? — презирливо фиркнув голос.

— Може, того, що ти сама не розумієш, що говориш? — з надією прошепотів Андрій. — У тебе там всі вдома?

— Ні, бовдуре! — голос зробився роздратованим. — Там міг бути тільки ти! А тут була я! І нікого в мене немає.

— А як же діти?

— Які ще діти?

— Так твої ж!

— Дурний чи що? У мене немає дітей!

— Але ж ти щойно говорила протилежне!

— Нічого я не говорила! Тупий пацан, ти на сонці перегрівся!

Голос почав віддалятися.

— Ей, ти куди? — розпачливо загукав Андрій, розуміючи, що втрата співрозмовниці загрожує довгим блуканням у пітьмі. — Вибач, будь ласка, я не хотів тебе ображати!

— Може, й не хотів! А може, й хотів. Хто тебе знає... — голос зробив паузу, а тоді продовжив: — Ти знаєш. І я знаю. Хм, у нас так багато спільного. Може, одружимось?

— Що?

— КапюЩОн! Не задовбуй мене!

— Добре, не буду. І цей... Капюшон, а не капюЩОн. Не перекручуй слова!

— Нічого я не перекручую. КапюЩОн — це капюЩОн.

— То, може, ти мені поясниш, що це таке?

— Це КАПЮЩОН!

— Опишеш, як він виглядає?

— ЯК КАПЮЩОН! Ти що, розумово відсталий?

— Але я не знаю, як виглядає капюЩОн!

— Та ти нічого не знаєш! КапюЩОн виглядає по капюЩОнівськи! Зрозумів?!

— Е-е... Ні!

— Так я й думала, — приречено зітхнув голос.

— Мабуть, ти маєш рацію. Я справді нічого не розумію! — підтвердив Андрій.

— Хто б сумнівався.

— Перестань придиратись до слів!

— Це ти придираєшся! Капюшон, а не капюЩОн, бачте, — перекривила його незнайомка.

І замовкла.

— Чуєш, — порушив тишу Андрій. — Ти теж нічого не бачиш?

— А ти?

— Не бачу!

— Гм... — голос зробив замислену паузу. — Може, ти сліпий. Або ходиш із заплющеними очима. Або якась хвойда їх тобі видряпала. Або ти народився вже без них.

— Але це неможливо! — заперечив Андрій.

— Звідки тобі знати, що можливо, а що — ні? — обурився голос. Може, ти думаєш, що в цьому світі все залежить тільки від тебе?

— Що? Та ні. Звідки такі дурні висновки?

— Ну ти ж сам сказав, що нічого не бачиш! А тепер придираєшся!

— Хіба? Та ж наче ні! А хоча... Я не знаю.

— Ото ж бо й воно! — сварливо огризнулась незнайомка. — Не знаєш ти нічого! А дарма! Ти сам собі король. Якщо ти осліп, значить, ти сам цього захотів! І не треба паніки! Непросто гра! Велетенська, напівбожевільна гра, де всі герої міняються масками і бавляться з ролями. Але я, здається, верзу щось не те. Зачекай секундочку, я зберуся з думками і спробую тобі допомогти... Так-с, так-с, що тут у нас? Ей, ви там, ворушіться! — гаркнула вона.