Іолана Тимочко - Перший спалах

— Привіт, Ніхто! Що ти тут робиш?

— Нічого. Байдики б’ю.

— То нічого чи все-таки байдики б’єш?

— Байдики б’ю.

Павук здивовано вирячив очі.

— Хто такі ці байдики? Я не бачу тут жодних байдиків! — він підняв лапу і потер вусики. І тут на нього наче найшло прозріння. — А-а-а, та вони ж, мабуть, повтікали усі! І чого це я одразу не здогадався? Ех, старість не радість... Точно повтікали... Правда?

— Хто? — не зрозумів Андрій.

— Та ж байдики твої! — відповів Павук. — Який ти, хлопче, тугодум! І, знаєш, правильно зробили! Бо який дурень терпітиме, коли його б’ють?

— Думаю, ніякий! — спантеличено знизав плечима Андрій. — А... А ви що тут робите?

— Хіба ти не бачиш? Міняю шило на мило! — прошепотів Павук.

— І як... е-е... успіхи?

— Поки ловив гав, купив кота в мішку... — сказав він таємничим голосом і побрів кудись в кущі.

В ту ж мить Андрієва спина увіткнулась у щось м’яке і волохате.

— Ой!

— Хмм?

Щось незадоволено хмикнуло поруч, і з темряви висунулась величезна, вусата голова з чорними очима-намистинками. Це була лісова Миша.

— О! Ти ба! Ну і що ти таке? — сварливо кинула Миша, тицяючи пальцем в Андрія.

Він спантеличено глянув на неї, так нічого й не відповівши.

Але Миша, схоже, вирішила не відступати.

— Чого мовчиш? — сказала обурено, взявшись лапками під боки. — Я добре чула, як ти розмовляв з Ропухою і Павуком! Невже й зі мною не можна так само, га? Гидуєш, напевно? Мною, Мишею, гидуєш! А з якоюсь слизькою жабою ледь не цьомкаєшся, так?

Вона почала гніватись.

— Та ні з ким я не цьомкаюсь! — буркнув Андрій.

— О, — Миша замислено взялась накручували на палець кінчик свого хвоста. — Не цьомкаєшся? Це добре... Але говорити не хочеш... Може, ти голодний? Хочеш воску?

І вона простягнула хлопцеві засмальцьований шматочок якоїсь брудної коричневої речовини.

— Бери, не соромся! Свіжесенький! Ну бери, чого скривився, як середа на п’ятницю?

Андрій заперечливо похитав головою.

— Не любиш таке? Хм... Ну, а як щодо апетитної ганчірочки?

Андрій повторив рух головою.

— Ну...Чим тебе ще пригостити? Нема в мене нічого. А хоча... Стривай... Десь у мене ще мав завалятися Білчин подарунок.

Вона понишпорила в заростях моху і знайшла чудесний, золотавий горішок. Розкусила навпіл і простягнула половинку Андрієві.

— О, хоч щось ти їси! — просвітліла вона. — Я вже злякалась, що ти помреш з голоду. Бо ти таке дивне... Я таких ще не бачила.

Вона почала розмірковувати вголос.

— Хмм... Їсти тебе, мабуть, не варто. Бо де гарантія, що тобою не можна отруїтися? А отже, ти не Комашка. Квакати не вмієш... І співати, як Цвіркун — по очах бачу, що ні... Пташкою тебе теж не можна назвати... І на їжака ти не схожий, бо гладенький, як риб’яча луска. Може, ти Риба? Вмієш плавати?

Андрій задумався.

— Мабуть. Але, чесно кажучи, я в цьому вже невпевнений.

— Отже, ти таки не рибина і навіть не якась там Качка. Але, чорт забирай, ти ж розмовляєш по-нашому! А значить, ти один із нас! О, я, здається, знаю, хто нам допоможе! Ходімо зі мною!

Андрій нічого не сказав і пішов вслід за Мишею. Через кілька хвилин вони зустріли Цвіркуна-Балакуна, що ліниво погойдувався на травинці і курив здоровенну люльку.

— В Гусені поцупив! — сказав гордо, затягуючись.

— Тепер ясно, чого вона тебе не любить! — зробив висновок Андрій.

— Та ні... Ця синьошкіра красуня закохана в мене! — махнув лапкою Цвіркун-Балакун. — Шкода тільки, вона про це ще нічого не знає.

Він зістрибнув з травинки і витріщився на Андрія, не звертаючи жодної уваги на розгнівану Мишу.

— А ти взагалі хто?

Андрій тільки-но розтулив рота, щоб відповісти , як Цвіркун ворухнув вусиками і весело затараторив:

— А я Цвіркун-Балакун, співун, стрибун, скрекотун, на-всі-боки-веретун... Я тобі зараз так-е-е-е розкажу!

Одного дня я завів собаку — і поїхав у місто за хлібом. Довго за ним бігав, але так і не спіймав. Спочатку мені зустрівся годинник — і я перевів його через дорогу. Потім стало нудно і захотілося співати. Я настроїв гітару... Шкода тільки — проти себе! Щоб розважитись, дістав люльку, але й тут впіймав облизня! — ця коза образилась на мене. Тоді я вирішив зіграти з вогнем, в карти. Мені пощастило. Я розвів вогонь на гроші, сів у пральну машину і поїхав геть. По дорозі заморив черв’ячка — голодом. Та тут дивлюсь — за мною хвіст... Я ноги в руки — і додому, ховатись. От тільки не тут воно було... Відкриваю холодильник — зайнято! Лізу в шафу — а там я!

Тоді я заліг на дно. Але трапилось нещастя — потонув. Моє тіло витягли — і тут виявилось, що ці падлюки (гітара, люлька, вогонь і мертвий черв’ячок) подали на мене в суд за ображену гідність. Звісно, дали солідний термін, але я був занадто гордий, щоб його взяти, і пішов геть з порожніми руками. Тепер живу і хліб жую! Побудував повітряний замок — завтра переїжджаю! Чекаю тільки, коли рак на горі свисне. Так, той самий рак-неборак, котрий як ущипне — то буде знак! Так-так, д-о-о-обрий знак! Дуже добрий! Сам куштував! Що скажеш? Як тобі?