Іолана Тимочко - Перший спалах

Вітер дужчав. Він не знав, що має робити далі. Він узагалі нічого не знав. Чийсь холодний голос у голові підказував, що треба йти. І він підкорився йому.

На долоню опустилося щось біле й холодне.

Сніжинка.

Вітер хвилював кривавий океан довкола. Чорне світло продовжувало литися із просвітів. А тоді ніс вловив якийсь ледь помітний, нудотно-солодкавий запах.

На нього почав навалюватись сон. Повіки злиплися, наче змазані клеєм. О, і сніг, здається, повалив густіший!

Буря сильнішала. Спалахи блискавок беззвучно шматували повітря.

А він... продовжував думати. Так-так, головне — дійти до синього острівця. Порятунок...буде... там...

Його порятунок.

Синя скеля. Синя.

Його замок. Його твердиня.

Він мусив дійти до неї... Мусив...

З корабля на бал.

Він уже в замку. Своєму замку. Вальс. Рука незнайомки у його долоні. Він не бачить її обличчя. Воно ховається під маскою. На пальці — масивна каблучка зі здоровенним чорним каменем. Стара, як світ, а може, ще й старіша... Десь він її уже бачив...

Незнайомку. Не каблучку.

А хоча...

Нахиляється до панянки, щоб поцілувати її тонку, обтягнену чорним мереживом ручку. Його увагу привертає срібний ключ, що виблискує на її грудях. Якісь завитки, виноградики... Ба ні, то скручена в кільце змія. На голівці вигравіюваний ледь помітний напис. Він намагається розгледіти літери. Чортова зміюка, заважає! Пані нетерпеливо починає тупцяти на місці, демонструючи своє невдоволення. Та він не зважає на неї. Хапає зміюку голими руками і з усієї сили кидає об землю...

І раптом усвідомлює, що на них дивляться.

Він озирається і помічає, що пари більше не танцюють. Музика стихла. Обірвалась на півслові. Але коли це сталось, він чомусь навіть не помітив.

Пані пильно дивиться на нього холодним поглядом великих сірих очей. Губи її беззвучно ворушаться, та він не встигає розібрати жодного слова...

...бо в ту ж мить із землі виростає величезна, схожа на гігантську гротескну подобу метелика, крилата зміїна голова. Він ніколи не бачив, як нападають кобри, та щось йому підказало, що коли він не кинеться вбік, то не тільки побачить, але й відчує це на власній шкірі.

Змія з голосним сичанням викидає з рота тонесенький, роздвоєний язичок. Вона сяє, як і все у цьому залі. На якусь мить йому здається, що в неї замість очей виблискує коштовне каміння.

Він дивиться на неї.

Кобра сичить.

Свердлить її поглядом.

Кобра сичить.

Його м’язи напружуються.

Кобра сичить.

Раз...

Іди сюди, маленька, я напою тебе молочком. Ти ж любиш молочко, правда?

Два...

Її голова роздувається ще дужче. Чи то йому ввижається, чи то він справді бачить піну, що стікає з її язика. Як у скаженого пса.

Спокійно, маленька, спокійно... Я всього лише...

Три!

Удар. Зуби впиваються у чиюсь м’яку, незахищену сукнею шкіру над гарними, білими грудьми. Він лежить на блискучій, мармуровій підлозі, розпластавши руки й ноги, мов якась недолуга стара черепаха. Намагався відскочити вбік і невдало послизнувся. Як завжди! А його пані ще якусь мить корчиться від болю, хапаючи ротом повітря, а тоді, як у сповільнених кадрах, поволі падає вниз. Наче вона не тіло з плоті і крові, а якась ефемерна, повітряна королева. Він хоче спіймати її, та не встигає, бо теж охоплений цим неповоротким, невагомим божевіллям. Пані, здається, щось кричить, поки падає, та він не чує. Тіара сповзає з її голови, волосся розлітається на вітрі — тут він помічає, що воно у неї повністю сиве, сукня розвівається, оголюючи чомусь босу, тонесеньку ніжку, рука безвільно підстрибує вгору, медальйон сповзає кудись униз, він мусить його впіймати, мусить, той медальйон, той надпис — він знає все. Одне лише слово — щоб відкрити завісу істини. Він не повинен його втратити, ні!

Його рука злітає назустріч скарбові і...

(пані саме долітає до землі... Наче гумова лялька, вона чомусь відбивається від підлоги і ще раз, поволі злітає в повітря, накриваючи його всіма своїми численними чорними шовковими спідницями)

...різко вдаряється об чиєсь м’яке, величезне, пухке, мов подушка, тіло...

Перед ним виростає служниця із тацею. Точніше, уже без таці. Таця опиняється на підлозі, разом із кришталевим келихом, який чомусь не розбився. З нього витікає цівочка мерехтливої зеленої рідини. Медальйон зникає десь між танцюючими парами, що знову кружляють у вальсі під музику божевільного оркестру. Чорт, він тільки зараз помічає, на чому грають музиканти!

Скрипок немає. Струни обмотані навколо їх ший. А замість смичків... Пальці? Поки обличчя викривлює гримаса здивування, один із музикантів раптом підводить схований під маскою погляд і спрямовує на нього. А тоді піднімає руку і проводить нею по губах, мовляв — ти тільки нікому не кажи! З ребра його долоні збігає тонесенька цівочка крові.