Энн Файн - Позаду льодовні

Я не додумався принести сюди сьогодні ще свічок. Тож довелося мені лазити рачки, шукаючи записник у цілковитій темряві, а велетенські краплі все крапали і крапали, відлунюючи так, немов вони чекали свого часу століттями. І лише спершись на вологу цегляну стіну тунелю, в який усе-таки потрапляло зеленкувате й водянисте денне світло, я зміг бодай щось розгледіти і записати ще сім вад у Список — нові плоди гидкого врожаю, які цього разу всі належать мені, всі про мене.

Том-дурник, камінь, глушман, недотепа, стобреха. Ось. Ось перші п’ять. Я записав їх дуже охайно, одразу під припізнілим. Я пам’ятаю кожне слово, хоча після тієї сильної грози вже минуло більше тижня. Тоді я закопав ключ Касс у льодовні, а потім, змоклий до нитки, спробував прокрастися назад у будинок і наткнувся просто на тата — чорного від болота, мокрющого, розлюченого не на жарт.

— Де тебе носило весь цей час? Де ти був? — він добряче мене трусонув. — Будь-який інший Том-дурник помітив би, що наближається буря, і здогадався б, що роботи не бракуватиме! Чому ти до цього не додумався? — він швиргонув мені гумаки просто в обличчя і впхав у руку важкий Джеймісонів заступ. Він чи то випхав, чи то виштовхав мене з кухні та повів затопленим подвір’ям аж до пагорба, яким я того ранку збігав, як навіжений.

Тато зупинився на низині, де забилися дві водовідвідні канави, унаслідок чого всю городину по той бік огорожі залило болотом. Це видовище знову вивело його з рівноваги.

— Ти чому не повернувся сьогодні вранці?! — кричав він на мене крізь дощ. — Ти ж знав, що будеш мені потрібен! Навіть камінь почув би, як я тебе кликав з вершини пагорба. А тепер, Томе, копай! Копай! — він почав люто розбивати заступом грудки зібганих жужмом бур’янів і землі, які перешкоджали потоку води, а між ударами я чув його крики: — Томе, ти або глушман, або недотепа, або стобреха. Вибирай сам, що тобі більше до душі!

Том-дурник, камінь, глушман, недотепа, стобреха. Я докопувався до цих слів громіздким заступом Джеймісона. Шепотів їх собі під ніс увесь час, поки працював, ніби це було якесь чарівне закляття, що не давало мені зупинитися. Я навіть придумав для них маленьку таємну мелодію, яку насвистував щоразу, коли батько працював надто близько. Я копав і копав, а звучання цих слів усе відлунювало в голові: Том-дурник, камінь, глушман, недотепа, стобреха — знову і знову.

Дощ усе лив, і лив, і лив. Я ще ніколи в житті так не промокав. Власне, у мене все боліло від холоду, втоми і голоду ще до того, як ми почали працювати, але тепер, трохи покопавши мокру забиту канаву, я відчував, як кожен мій м’яз кричить від болю, а руки палають вогнем.

Та я не здавався. Що сильніше мені боліло, то лютіше я врізався заступом у цупкі сплутані грудки — так, ніби біль мій був не в спині, шиї, плечах чи руках, а в кожній купці чорної землі з бур’янами, яку я піднімав і кидав убік, подалі від очей.

Згодом мені принаймні перестало бути холодно. Я так зіпрів, що злива мене навіть втішала. Поволі моє тіло таки поступилося і призвичаїлося до ритму копання. І хоча кожна клітинка стугоніла від болю, я копав і копав, рухаючись слідом за татом крізь сіре світло під заволоченим хмарами небом. Отак ми разом прочистили і розширили цілий рів через низину, і вся дощова вода, яка стікала крутим пагорбом униз і збиралася тут, змогла нарешті потрапити в основну канаву, закрутитися вихором і вихлюпнутися в річку, яка ставала все повноводішою.

На цьому етапі ми могли б зупинитися. Інша канава була не така важлива. Дощ поступово вщухав — усе ще цяпотів, але тихіше. Однак, поки тато перепочивав, спершись на заступ, я мовчки став перед ним, відкинув з очей мокре волосся, яке мені весь час заважало, і почав копати й другу канаву.

Тато також не озвався. Він лише зітхнув, витягнув заступ із землі та взявся копати позаду мене. На його обличчі промайнула комічна викривлена посмішка, але я її проігнорував. Просуватися першим було значно важче: потрібно розбивати всі грудки землі, а той, хто позаду тебе, лише мусить відкидати їх убік. Раніше я цього не усвідомлював. Тато все чудово розумів, але так і не запропонував помінятися місцями. Час від часу він скоса позирав на мене, але я вдавав, що не помічаю. Я знав, він вичікує, коли вже я сам собі зізнаюся, що програв, і нарешті зупинюся та трохи перепочину, спершись на заступ, точнісінько як він, а потім знову візьмуся копати позаду нього.